Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь - Лідія Віріна

те, що хлопці, скажімо, можуть прямо висловити свою думку

начальству або вголос обурюватися вчинком, з яким не згодні. Я

знаю інше: коли третя чата працює, то працює по-справжньому. І

вночі двадцять шостого квітня вона це назавжди довела. Хоча

хто тоді думав про те, щоб комусь щось доводити.

Мій автомобіль звичайна автоцистерна, державний № 35-75 КХС, на дверцятах написано: «Прип’ять-2». Вранці двадцять шостого

квітня машину наказали лишити на станції, випустити її не

можна, бо «брудна» — ввібрала радіацію. Всю ніч ми з нею

перебували біля аварійного енергоблока, подавали ствольникам

воду на дах. По тому, вдень, ще виконували інше завдання. Коли

нам сказали їхати на санпропускник, моя машина нас довезла, біля АПК-1, тобто біля адміністративно-побутового корпусу, і

залишилася.

На АЕС першим рушив Захаров, за ним ми, за нами Бутрименко

на третьому ході. Лейтенант уже в кабіні сказав, що не

додзвонився на АЕС, не відповів навіть центральний щит

управління. З кабіни по рації він підтвердив виклик номер три.

Це означає, що всі пожежні чати Київської області негайно

виїздять на АЕС. Я постійно вирушав на пожежі з начальником

чати і знаю його. Бачу, він дуже хвилюється, але зовні

тримався спокійно. «Доведеться сьогодні попрацювати»,— одне це

сказав. Метрів через п’ятдесят ми наздогнали Захарова.

Бутрименко не відставав, хоч у нього автомобіль пінного

гасіння вагою шість тонн.

Коли ми під’їхали, прапорщики охорони вже виглядали на нас,

відкрили ворота навстіж. Що скоїлось, вони не знали, жодних

роз’яснень їм ніхто не передав. Крім них, жодної людини не

було видно. Машина ще не зупинилась, Правик уже був внизу, нам

з Миколою Ничипоренком наказав ставити машину на гідрант

праворуч, а Прищепі і Льоні Шаврею наказав: «За мною, в

розвідку». Вони втрьох побігли в темряву. Ми вже побачили, що

на всьому ряду «Б», вздовж четвертого блоку,— розбиті плити, арматура, завали. Захаров, поставив свою машину на гідрант, допомагає нам. Прибігає Льоня Шаврей: «Швиденько на той бік, на ряд «А», до машзалу, загоряння на даху, загроза пожежі на

третьому блоці!» Об’їжджати довелося метрів сімсот, зате ряд

«А» начебто цілий. Швиденько стаємо на гідрант. Виявляється, за ним теж вивернений бетон, далі не поїдеш. Але переконалися, що там, де мали взяти воду, з сухотрубами все як слід. Шаврей

з Прищепою вже нагорі, на тридцять третій позначці,— це дах

машинного залу, висота тридцять три метри. Пішла туди вода, тримаємо тиск. Правик передає по рації Бутрименку і Захарову, щоб підготувалися до пінної атаки. Вони поїхали до

мастилобаків. Ми з Ничипоренком подаємо воду на машинний зал, коли підбіг один із станційного персоналу: «Треба взяти

пораненого до лікарні, стан дуже тяжкий». Своєю машиною, ясно, ми не могли допомогти. Зв’язалися по рації з Вітею Галузою, він з диспетчерської викликав «швидку».

Треба зробити певний відступ. Спочатку я зустрічалась з

пожежними поодинці, майже з кожним по кілька разів. Зустрічі

стали невимушеними, і ось пожежні зібралися гуртом. Тоді

виявилося, що доти їм не доводилося отак, спільно, згадувати

події ночі на 26 квітня...

Усі свідчення збіглися, до найменшої подробиці. Електричну

лампочку, що уціліла в хаосі руйнувань біля центрального входу

і гойдалася серед обірваних проводів, запам’ятали й згадували

Ничипоренко, Король, Бутрименко. Першим ця лампочка кинулася у

вічі начальнику чати Правику.

Командир рою і водій, старший сержант Іван Бутрименко:

— Пітьма, згасли всі прожектори, Правик каже: «Олексійовичу, що могло трапитись?» Нічого не знаємо, ніде нікого. І тихо-

тихо. Кажу, може, вибухнув водень, горить бетон? Тоді Микола

Ничипоренко показує: «Не бетон, а графіт горить». Справді, бачу: вогонь синій, графіт. У нас незадовго до всього цього

була зустріч з інженером станції, я спитав, що може бути, якщо

раптом станеться аварія з реактором. Він аж засміявся:

«Аварія? Раптом? Вам це ні до чого, вашої ноги на станції тоді

не буде».

Коли Правик з хлопцями побіг у розвідку, я хотів його

застерегти, щоб не бігли транспортним коридором, звідти такий

ядучий, незвичний дим. Гар взагалі був такий, що майже від

самої частини перехоплювало подих. Звичайно, вони побігли

всередину, та й не звернули уваги ні на гар, ні на графіт. Нас

врятувало те, що у нас завжди були бездоганні рукави. Якби з

дірками, то ми були б у воді, в опіках, бо у всіх на одязі був

графіт. Потім заступник начальника частини капітан Леоненко

просто в рот нам клав таблетки, руками ми не могли взяти — і

руки, і ми всі були в графіті.

Схему пінної атаки ми із Захаровим склали, але команди

гасити піною не було. Лейтенант Правик, перший керівник

гасіння пожежі, добре знав хімію, отже, за тих умов не можна

було — піною. До моєї машини не можна було доторкнутися, так

било струмом, що аж іскри проскочували. Трансформатори на

високій напрузі аж тремтіли. Може, нісенітниця, але мені сумно

ставало, коли я згадував, що не пообідав з чатою. Наче вже

знав, що обідали тоді всі разом востаннє.

Старший пожежний ВПЧ-2, виконуючий обов’язки командира

відділення молодший сержант Леонід Шаврей:

— Таке коїлося, а в мене промайнула раптом думка, що в

частині лишилася пластина, на якій ми з начальником чати

збирали електросхему для кольорової музики. Він мені все

показав і поставив свій підпис, випалив його на тій пластині.

Пожартував: «Затверджено, все інше можеш припаяти самотужки».

З усього майна, що загинуло, для мене найдорожча та пластина.

Вже на даху знав, що вона загинула.

Коли вибухнуло, я відпочивав. Підхопився, не помітив, що

«боївка» вже на мені. Димар до верхівки в полум’ї, схожому на

чорний гриб. Бігли до станції транспортним коридором, видно

було: четвертий зруйнований. Все розбите, людей нема. Правик

до телефонів, у машзалі повно апаратів внутрішнього зв’язку, жоден не працює. Біжать два атомники, пояснити нічого не

можуть, одне кажуть: реактор вибухнув, треба рятувати дах, інакше спалахне все. Правик дає команду; машину на ряд «А», до

гідранта, воду на дах третього блока. Питаю: «А ви ж куди?»

«Мені треба на дах реакторного»,— побіг до внутрішніх сходів.

Ми вже бачили, що пожежні виносні сходи порозірвані.

Ми поставили машину. Володя Прищепа поліз нагору — рукави

під обома руками. Беру під пахву дві скатки, теж біжу нагору.

Отак піднялись і загасили.

Прошу Леоніда Михайловича Шаврея не поспішати і розповісти, що воно таке — «загасили»?

...Дах ходив під ногами ходором, палаючий бітум засмоктував

ноги, палаючий пластик цупко стискав легені отрутою.

Підступали запаморочлива слабкість, гидка нудота — ознаки

радіаційного ураження. Та