Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь - Лідія Віріна

До двадцять шостого, до свого останнього чергування, третя

чата ВПЧ-2 нестиме ще одне: двадцять другого квітня.

«Все нормально було, виїжджали на станцію, на вивчення

об’єкта. Перевіряли з лейтенантом Правиком, чи добре знаємо, де гідранти і пірси на майбутній третій черзі. Все було

нормально».

Із розповіді Сергія Легуна.

«Востаннє ми бачилися з Володею в 1986 році, навесні. Він

уже був сімейною, самостійною в усьому людиною. Я відвідав

небожа у нього вдома, і мене вразило, що у Володі такі

величезні плани на майбутнє. Мріяв мати велику сім’ю, прагнув

учитися далі, щоб полегшити працю дружини по господарству, сконструювати няню-ляльку з радіоуправлінням. Певен, він би

зробив щось подібне. Вдома у нього була невеличка, але затишна

радіомайстерня, мою увагу привернула кольорова музика. Спитав, скільки коштує. Виявилося, він сам її зробив. Не сказав більше

ані слова, лише поцікавився, коли закінчується моя відпустка.

Через два дні привозить мені в Чорнобиль таку ж конструкцію. Я

здивувався: «Коли ти встиг?» А він у відповідь: «Лише одна

ніч».

З листа Григорія Івановича Криволапова.

...Перший, третій, п’ятий... Лункими, хоч і не дуже

голосними краплинками падають на землю радіосигнали.

Одинадцятий. Дванадцятий. Радіо в приміщенні чати змовкло.

Прийшло двадцять шосте квітня, субота.

Пливли над землею тиша і пахощі весняних луків.

Вихоплений з м’якої темряви променями прожекторів, плив у

небі велетенський смугастий димар над атомною станцією. Схожий

на фантастичну стрілу? На цілком реальну сучасну ракету, що

стартує до міжзоряних світів?

Багато написано про космічні світи. Кибальчич, Ціолковський, Кондратюк, Вернадський, Гагарін... Усі вони однодумці.

Курсанта Правика зворушило в книзі Юрія Гагаріна: «Корабель

«Восток» — перша ластівка проникнення в космос». «Перша

ластівка». Поширений вираз, але хлопцю і тоді здалося, і нині

подумалося, що космонавт справді бачив ластівок у небі, коли

так писав. Згадав, як колись на подвір’ї у Льоні Ільченка

розвалилось ластівчине гніздо, повивалювались пташенята.

Ластівки літають, попискують, безсило тріпочуть крильми. Баба

Федора їх заспокоює: «Цить, тихше!» Льоні з Володиком дає

миску: «Зараз кубельце зробимо». Дід Роман сердиться: «Тю, стара! З бляшаної миски? Померзнуть!» Бере скляну банку, ладнає кубельце, ластівки радо кружляють, цвірінькають, мов

дякують. Почали годувати пташенят, за тиждень полетіли.

Прибігли хлопчики з річки, баба Федора розповідає: «Чуєте, я

наладилась прати, а ластівка на ночви сідає, голівкою

крутить». Наступного дня кличе малих: «Знаєте, сьогодні його

вже немає, то він попрощатись прийшов!» — «Бабо, як знаєте, що

то був «він»? — «Аякже, у нього — біленька краватка, в неї —

нема».

Виходить, ластівки бувають різні? Володик почав уважніше

придивлятися до них: так і є, одна з білою грудочкою, інша з

темною, у таких інколи біленькі «краватки». «Перші —

прибережні, другі — сільські»,— пояснив батько. Трохи згодом

уже на уроці біології Володя почув, що наука теж поділяє

ластівок за місцем проживання. Чому ж ті мостяться під

стріхою, а ті кубляться на берегах, адже всюди однаково

цвірінькають і стрімко розгортають довгі, гострі крильця? Чому

на гілках сидять, на землю майже не сідають, в річці купаються

на льоту?

Як узагалі воно буває, що все народжується, росте, радіє — і

вмирає? Як буває, що річка біжить до моря і ніколи не

вертається назад? Як усе відбувається в природі і чому?

А чому зараз, серед ночі, до лейтенанта Правика так

настійливо повертаються спогади дитинства і оті його

нескінченні дитячі запитання? Щоб відпустив неспокій? А звідки

він? Навчання чати на станції два дні тому пройшли добре, рукави вдень перевірили і полагодили старанно, план

виконується з випередженням. Щоб завершити страхувальний

пристрій для гасіння пожеж на великій висоті, їм з Анатолієм

Захаровим потрібні лише кілька днів. Маленька Наталка? Так з

нею, правильно сказав Іван Олексійович Бутрименко, що може

трапитись? Бачив недавно донечку, мирно спала, коли, вирушаючи

на станцію, обережно поцілував малесенький лобик.

Мабуть, прикрість, неспокій — від виклику на третю чергу.

Прибули туди миттю, Андрій Король справжній «водій-космонавт».

А будівельники вже самі загасили загоряння, все-таки

добровільна пожежна дружина на станції — бойова. Але ж знову

цей ненависний ворог: безглуздя. По всій країні йому нарешті

оголошено відкриту війну, все ж після таких викликів думаєш: невже безглуздя не викорениш? Внизу хіміки обробляють метал, щоб уникнути корозії, надовго зберегти будову, а просто над

ними — електрозварник почав зварювати: без допуску видерся

туди, хоч правила розвішані всюди, а лише дозвіл пожежної

частини дає право на зварні роботи. Хіміки утришия виштовхали

невігласа.

Усе горить... Навіть в тій же книжці Юрія Гагаріна йдеться

про пожежу. В новітньому, здавалося, найдосконалішому літаку

відмовив мотор. З-під капота — полум’я, в кабіні пілота — дим.

Пожежа в повітрі, десь між небом і землею, в баках — бензин.

Так, свої каверзи вогонь готовий розпочати найнесподіванішої

миті. Пілот посадив, зберіг літак. Уславлений то був пілот, Герой Радянського Союзу Галлай... В журналі, де Володя

напередодні відшукав малюнки і креслення дитячих меблів, на

спільній вкладці з «клубом домашніх майстрів» — два десятки

оригінальних літаків, кольоровий фоторепортаж про авіасалон в

Коктебелі. Молоді конструктори — з Підмосков’я, Волги, Прибалтики. Є харків’яни, дипломники авіаційного інституту...

Від дядька Грицька Володик Правик не раз чув про моделі, виготовлені в ХАІ.

Начальник чати Правик усе стояв біля вікна. Плив в небі

смугастий станційний димар. Нескінчений політ... Чи існують ще

десь цивілізовані суспільства? Що можуть обіцяти всій Землі, тож і оцій землі, чорнобильській, спроби розшукати їх?

Споріднені душі. Сьогодні не знаєш, що така — зовсім поруч, а завтра зустрічаєшся з нею. Якби завжди справджувалися

зустрічі...

Не міг знати Володимир Правик, міркуючи про минуле і

прийдешнє, що у нього є земляк, теж Володимир, з не меншою

силою поглинутий дуже схожими роздумами. Віком трохи старший, і не першу, а другу школу в Чорнобилі закінчив. Обрав після

неї медичний фах. Як колись Наталя Іванівна Правик. З

дитинства, як Володя Правик, любить фантастику. І читає, і сам

пише.

З лікарем Вишгородської станції швидкої медичної допомоги, членом Спілки письменників України Володимиром Зайцем ми

випадково зустрілись зовсім недавно. Тоді ж і теж через збіг

обставин дізналися: ще до аварії на АЕС він написав і видав

фантастичну повість «Місто, якого не було». На ті часи

фантастичну, для сьогодні — з сюжетом, досить вірогідним...

Перечитую обпалені гнівним і тужним передчуттям сторінки про

те, як в місті Глуховичах «одного з недільних вечорів трапився

немислимий раніше випадок: танцювальний майданчик виявився

абсолютно спорожнілим. І це була не звична порожнеча, а