Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь - Лідія Віріна

спрямовували важкі вібруючі стволи. Загасять осередок вогню, а

іскри знову розлетілись трасуючими кулями, шириться по бітуму

вогняна річка. Все спочатку.

«Вітер нам у спину, інакше не втримали б страшенної спеки».

Це все інші скажуть, Леонід Шаврей тільки згадає, як жартував

Володимир Прищепа, коли загруз у розпеченому бітумі: «Чоботи

зіпсував, доведеться списати, буде «втик» від комендантки». А

ще шкодував Шаврей-старший, що більше не побачив начальника

чати: «Правик передавав команди по рації з даху над реактором.

Ми були на тридцять третій позначці, він — на сімдесят

першій...»

Так, лейтенант Правик був на висоті понад сімдесят метрів у

ті хвилини один. Десятки вогняних осередків. І РТП-1—перший

керівник гасіння пожежі. Першої такої пожежі в історії

людства, історії Землі. Про що думав юний лейтенант, що бачив

з карколомної висоти? Місто Прип’ять, де спить його маленька

Наталочка і ще тисячі дітлахів? Річку Прип’ять, на якій зріс, про яку кілька годин тому сказав, що вона його, «як і вогонь, не бере»? Рідний Чорнобиль, де навряд чи спить зараз мати?

Подумки, напевне, бачив усе це і ще чимало дорогого. А щоб хоч

мить витратити, вдивляючись у навколишні простори?.. Мабуть, не витрачав. Був і тактиком, і стратегом незнаної битви. І

бачив лише поле бою, де мав так розташувати сили, щоб ворога

відкинути, оточити, знищити.

Досі, ще вчора, подібні аварії в спеціальних довідниках

іменувалися «МГА», тобто «максимальні гіпотетичні». Юному

лейтенантові судилося першим серед людей побачити оту

«гіпотезу» реальною, та ще й опинитися з нею віч-на-віч.

Нічий досвід ні в чому не міг зарадити начальникові чати, оскільки його не існувало. Хижа руйнівна сила зажадала від

лейтенанта Правика вищого напруження всіх його душевних і

фізичних сил: реакції не просто негайної — блискавичної, рішень не тільки самостійних — новаторських. І при цьому

безпомилкових. На виправлення найменшої помилки у Володимира

Правика не існувало часу.

Так, дивовижну точність думки, справді творчу сміливість

виявив тієї вогняної ночі лейтенант Правик. Та, гадаю, найвинятковішими були виявлені ним внутрішня свобода, незалежність. Бо всі існуючі відомчі вимоги, всі обов’язкові

для нього інструкції наказували не рватися в бій — чекати!

Дозволяли ввійти з чатою на «об’єкт з наявністю радіаційних

речовин» лише після того ж, уже відомого читачеві письмового

дозволу адміністрації. Після її офіційного запевнення: радіаційної небезпеки немає...

Низку відомчих заборон довелося порушити начальникові чати, не гаючи ані хвилини на вагання. І він, на щастя своєї рідної

землі, не завагався (як, до речі, і всі його хлопці), відкидаючи вирішальної миті параграфи, які за ту ж саму мить

застаріли. Адже, дотримуючись цих параграфів, він не мав права

гасити пожежу... Гірка думка підступає часом: чи був би героєм

з огляду на це лейтенант Правик, коли б лишився жити? Чи не

опинився б у «порушниках», у звинувачуваних?

Та повернімося до ночі на 26 квітня, на велетенський дах з

десятками осередків вогню над атомною станцією. Які ж вони

жалюгідні, напевне, були тоді всі грізні формальності для

лейтенанта, який вийшов на чолі свого невеличкого воїнства

проти всюдисущого ворога...

Поки що цей підступний ворог злостиво розкидав навколо свої

трофеї: розпечений графіт, уламки конструкцій, руберойду. Наче

знає, що безкарний, що військо у Правика зовсім мале. Але і

РТП-1 знає: чекати недовго, вже має приспіти з Прип’яті Віктор

Кібенок, у нього є механічна драбина, чата Кібенка скоро буде

тут, зімкне шик шерега.

Час уточнити: щодо створення «шереги» не існувало

спеціальних передписань. Були бойова тривога і «Бойовий

статут», які об’єднали вночі 26 квітня три чати трьох пожежних

частин.

Назавтра, потім ще тижні і місяці країна надсилатиме до

Чорнобиля кращих. А тоді бійців шереги відібрав повсякденний

графік чергувань.

Пожежних з АЕС хлопці Кібенка знали. Жили в тому самому

затишному, юному місті, де чи не всі один одному друзі.

Торфяники гасили разом. На станції битися з пожежами чаті

СВПЧ-6 не доводилось...

Водій СВПЧ-6 сержант Анатолій Найдюк:

— Виїхали всі наші машини, дві цистерни і механічна драбина.

На драбині водій Михайло Крисько. Зі мною Вася Ігнатенко, Володя Тишура. Перший хід у Петра Пивовара. З ним Микола

Ващук, Микола Титенок. І начальник чати лейтенант Кібенок

Віктор Миколайович. Багатьом з нас він ровесник.

Драбина у нас — тридцять п’ять метрів, на тій пожежі вона

дуже стала в пригоді. Але все це потім з’ясувалося, спочатку

ми не знали нічого. Коли виїхали з своєї частини на міст, побита арматура стирчить над станцією, а я подумав: це на

будівництві нової черги баштові крани. Хто міг уявити, що така

аварія?

Під’їхали і зразу шукаємо Правика, він — перший РТП. І саме

він спускається згори. Дав команду ставити драбину, Крисько її

підігнав до стіни, всі наші ствольники зразу ж — догори, Ігнатенко, Тишура, Ващук, Титенок — усі на дах над реактором, начальник чати Кібенок з ними, і Правик теж. Я гукнув Титенка:

«Миколо, лишися, може, тут щось треба буде».— «Ні,— каже,— я

там потрібніший».

Петро Пивовар подав у сухотруби воду, вона фонтаном — до

неба. Сухотруби розірвані. Микола Ващук збігає вниз, відібрав

рукави невеличкого діаметра, знову нагору. Метрів з тридцяти

скинув мені вірьовку. Я їх прив’язав, він підняв. Вони не дуже

довго, як для звичайної пожежі, працювали там. Якихось хвилин

тридцять. Але пожежа була атомна. Титенок вниз йшов першим, тримався на ногах. За ним Коля Ващук. Прогін пройде, сідає.

Вася Ігнатенко, Володя Тишура йшли останніми, з Вітею

Кібенком. їм було дуже кепсько. Трохи раніше спустився Правик.

Якраз підійшов майор Телятников. Лейтенант доповідає і

хитається. Він говорив: «Треба змінити хлопців, там дуже

висока радіація». Зупинили «швидку», Правика повезли.

Начальник другої частини з бійцем — до сходів. А ми ще

чергували до шостої ранку, поки по тривозі нам не дали відбій.

Потім виходили в Прип’яті до своєї частини, на службу.

Почував себе кепсько, та незручно сказати, бо можуть подумати: радіації злякався. Один такий знайшовся у нас. Між іншим, начальник чати. Зачинився в порожній квартирі, не виходить у

чату. Довелось його з штурмівкою через вікно з третього

поверху «рятувати». Все одно кудись утік.

Це один. Всі інші трималися до останнього. Двадцять восьмого

я виставив машину, а йти не можу, відмовили ноги. Забрали мене

спочатку за п’ятнадцять кілометрів, до піонертабору

«Казковий», а через добу — до Києва, в радіологічний інститут.

Наших хлопців я більше не бачив. Ніколи. Їх усіх, Кібенка, Ігнатенка, Ващука, Тишуру, Титенка, двадцять шостого

відправили до Москви. Правика, багатьох