Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь - Лідія Віріна

Вболіває він за дитинку, за Надію і батьків. Доручив мені:

«Олексійовичу, якщо батьки прийдуть, перекажіть, що нас до

Києва повезли на обстеження. Нехай не хвилюються, Наді з

Наталочкою нехай допоможуть».

О десятій вечора ми з ним простилися, вранці я Наталі

Іванівні все переказав. Тут і нас на автобуси, до Борисполя, на літак, на Москву.

Не схотіли 26 квітня вранці в Чорнобильській ППЧ-17 зразу

сказати матері правду, не наважилися. Та зібрала мужність

сусідка-телефоністка, наздогнала Наталю Іванівну на вулиці:

«Кажуть, є потерпілі. Хто саме, не знаю».

У Прип’ять уже не впускали. Навпростець, лісом, ярами мати з

батьком гнали, штовхали, часом тягли той мотоцикл. Аж увечері

потрапили до міста. Черговий лікйр потвердив: «Лейтенант

Правик у терапії». Ввійти не дозволив. Хтось підказав, де

вікно. Визирнули хлопці: «Зачекайте трохи, він під

крапельницею». Ось і Володик у вікні: «Мамо, тату, навіщо

приїхали? Я здоровий. Наді накажіть, щоб з Наталочкою на

вулицю не виходила». І ще: «Лісом додому не вертайтеся, не

треба лісом».

Мати:

— Ми з лікарні до Надійки молоко ще привезли... В неї хлопці

з чати вже побували, сказали: Володя — на обстеженні, просить

бритву передати, спортивний костюм. Поїхали ми в Чорнобиль, на

світанку пробираємося знов до Прип’яті. Навколо міста — безліч

автобусів. Всюди одне слово: «евакуація». Біля лікарні теж

«Ікаруси». Хлопців кудись відправляють, в піжамах, у капцях.

Нема Володі, сказали, що його вже відправили. Лікарка дала

адресу, все життя пам’ятатиму: Москва, вулиця Маршала

Новикова, 23, шоста клінічна лікарня. Я бігцем до Наді, а на

подвір’ї малята в піску бавляться. Тут оголошення по радіо:

«Тимчасова евакуація! З собою мати їжі на два дні та

документи». «Будемо, дочко, збиратися, поїдемо в Чорнобиль».

Доїхали. В Чорнобилі переповили Наталочку, зразу — до Києва, на вокзал. Посадила її з дитинкою на дніпропетровський поїзд

до Черкас. Сама додому, в свою лікарню. А туди вже подзвонили

з Москви, листок по догляду за Володею мені видали. Я поїхала, разом з лікаркою, Зоєю Костянтинівною Алішаєвою. Її син, Боря, пожежний з чорнобильської ППЧ-17, теж виїздив на реактор, і

теж його відвезли до Москви. Двадцять дев’ятого квітня нас там

зустріли, на Київському вокзалі вже стояли люди з табличками:

«Чекаємо, хто з Чорнобиля».

У клініці мене зразу до професора Гуськової, і вона сказала

прямо: «Мужайтеся, надії на життя майже нема». Говорю, що я

медик, понад двадцять років працюю в лікарні, витримаю все, тільки б дозволили бути з сином. Мені дозволили, дали

перепустку на п’ятнадцять діб і місце в готелі, але я там не

жила, не виходила з клініки.

Володик лежав на дев’ятому поверсі, з сусідом Юрою. Мене

побачив і зрадів, але удавав, немов сердиться: «Мамо, ти

навіщо приїхала?» — «Бути біля тебе, Володику».— «Мамо, мені ж

добре, ти бачиш, я ходжу». Він справді ходив, навіть інколи

виходив із палати.

Приїхав Вітя, його викликали як донора, але майже зразу

відправили назад, знову сказали чесно, що аналізи у Володі

зовсім погані і не варто травмувати меншого сина, чіпати його

кістковий мозок. Благаю долю, хай тільки Володик живе, якщо

буде хворий, я догляну. Мені кажуть: «Не буває чуда».

Першого травня нашому батькові виповнилося п’ятдесят. Володя

пам’ятав це, попросив надіслати телеграму. Я надіслала. А

п’ятого телеграфувала, щоб Павло Панасович приїздив, що зовсім

погано нашому сину.

Іван Бутрименко:

— Ввечері я з Павловичем простився, а на ранок і нас до

Москви: майора Телятникова, Василя Булаву, мене. Дивимося один

на одного: руки, ноги на місці, голова дуже болить, якось

млосно, але ж це пройде. Але посадили в ТУ-154 — що поробиш, маємо летіти. В клініці нас добре мили, розвели по поверхах: мене в 183 палату, Леоніда Петровича в 182. Мені погано з

серцем. Лежу, приходить Павлович. Попервах тричі на день

навідував, частіше за всіх. Сяде біля мене, дихання гаряче, але очі посміхаються. Дуже сильно у Володі боліли ноги. Мій

небіж теж служив на АЕС, прапорщиком в охороні. Теж тут лежав.

Володю, як прийде до мене, возив на колясці. Через день

кличуть усіх перевіряти щитовидну залозу. Володя не виходить.

Телятников за ним пішов — ми на ту перевірку йшли разом.

Підтримували один одного, йшли, як на станції,— ланцюжком.

Усіх по «одиночках» розподілили і з них не випускають. Але

мені вдалося до Павловича пройти. Він був сам, руки в бинтах.

Я зайшов. Питає: «Олексійовичу, це ви? Щось не бачу». Трохи

піднявся на ліктях і говорить: «Олексійовичу, якщо знайдеться

той магнітофон, що в мене останнім разом був, то віддайте Наді

чи Віті, братику». Кажу: «Павловичу, нам Москва померти не

дозволить!» — тут медсестра біжить, мене вивели...

Іван Шаврей:

У лікарні ми потрапили до однієї палати з Володею.

Прищепою, потім якогось дня подивились наші аналізи крові і

перевели кожного окремо. У кого великі дози, всіх ізолювали.

Ми хотіли будь-що побачити свого командира. Почали

розвідувати, де його палата. Він на дев’ятому поверсі, у нас

четвертий. Прищепа десь дістав нам марльові пов’язки, ми в

ліфт, чекаємо, щоб медсестра вийшла. І до свого Правика в

палату. Біля нього була мати, почистила йому яблуко, годувала

маленькою ложечкою. Він дуже змінився, обличчя дуже бліде.

Намагався посміхнутися до нас, каже благально: «Хлопці, з’їжте

це яблуко». Це істинні його слова. Всього дві хвилини ми з ним

побули, медсестра прийшла, нас до дверей, до дверей. Ми тільки

й встигли сказати: «Володя, ми будемо триматися, чуєш? Ми всі

будемо жити!» Така вся наша зустріч була...

Мати:

— Лікарі все роблять, а Володику гірше. В палаті один

залишився, сусіда забрали від нього. Вперше в житті книжок не

просить. Це мене лякало, з цього було видно, як йому негаразд.

Питаю: «Синку, може, тобі чогось хочеться, щось тобі

приготувати, купити?» — «Купи кубик Рубика...» Побігла, купила...

До палати телевізор поставили. Першого травня ми

демонстрацію дивилися і салют. Дев’ятого травня Володя спитав:

«Мамо, що тобі на свята подарувати? Я звідси вийду — найкращий

подарунок тобі знайду. Ти не сумуй, я сильний, я виживу».

Хлопці до Володі проривалися, а хто не зміг прийти на День

Перемоги, то передавав листи.

Десятого травня ввечері Вітя Кібенок зайшов, рушник на

плечі. «Навіщо підвівся, Вітю, температура ж висока».—

«Скільки можна лежати, тьотю Наталю? В душ піду». І до

Володика: «Володю, ми ще попрацюємо, повоюємо». Володя

усміхнувся ледь помітно, слабкість все зростала.

Покликав батька, руку йому потиснув. Попросив: «Світло

засвіти, мамо...» Всі