Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Так що тепер я оселився в просторій літній землянці, без сходів та дверей. Мабуть, вона була збудована ще наприкінці 1914, адже всередині все здавалося покинутим на тривалий час. Там не було нічого, крім напівзогнилої, складеної з трьох вузьких дошок лавки, на яку я постелив солом’яний матрац, кислий запах від якого відразу заповнив повітря.
Після того, як Шюддекопф мітлою змів купу запліснявілих консервних банок, порожніх пляшок, уривків газет та цілий шар сталево-голубих жучків, я остаточно став володарем цієї робінзонівської хижі, в яку крізь барвисту бавовняну завісу падали сонячні промені, і знайшов її цілком затишною.
Також навколо бліндажа все було облаштовано досить затишно. Зокрема, відразу біля входу, в стіні траншеї було прорубано нішу, краї якої треба було лише трохи підрихтувати, щоб поставити там стіл та лавку з дошок — кращу місцину годі собі уявити на будь-якому літньому курорті. Позаду бліндажа важкий снаряд залишив після себе величезну вирву, до якої я прокопав хід сполучення, де можна було б лежати та засмагати, відпочиваючи від постійного обміну повідомленнями, який ось-ось мав початися.
Головну траншею належало ще вирівняти та поглибити, аби ніхто не спіймав кулю в голову, а також продовжити її до найближчого проходу, щоб усі ходи сполучення вели до передньої лінії. Через пару бліндажів від мене Шюддекопф та Шмідт, наш вістовий, облаштовували й собі домівки, а біля них розмістилися кулеметники, аби, зайнявши позицію на узвишші, ми мали свої вагомі аргументи в бою.
Навряд чи ми колись усвідомлюємо, як нас використовує сама битва. І все ж ми залишаємося на тому шляху, яким ідемо, на кожному кроці відчуваючи загрозу. Ми майже не помічаємо цього, але землю, по якій ми ходимо, пронизує якась прихована осторога, при світлі й темряві, під вогнем і в укритті. Так ми рухаємося у природі, неначе звірі, що залишають свої нори, постійно стурбовані тим, щоб залишатися незримими й бачити все самим. І якщо раніше, під час наших навчань, нам коштувало зусиль, щоб уявити себе в умовах війни, то тепер все навпаки. Ця дійсність вросла в нас так міцно, що тепер для нас уже неможливо дивитися на цей край очима мандрівників.
Так що сьогодні я майже змушував поглянути на цю рівнину, де ми окопалися, не як на сектор, а як на пейзаж, який бачить перед собою подорожній. Мені дуже подобається дивитися так, адже в нашому становищі все дивовижне й неповторне проявляється ще чіткіше. У певному сенсі воно отримує тло, на якому вперше стає зримим. Після того, як ми закінчили з шанцями, це стало кращим дозвіллям.
У ці ранкові години сонце посилало палаючі промені на безлісу землю. Поля, де вже кілька років не було сходів, вкрилися дикими квітами; їхній аромат лився до окопів, немов гаряча ванна, в якій змішано тисячі ароматичних есенцій, чия текучість поєднується зі стійким терпким запахом вигорілої на сонці трави. Армія комах також була в доброму гуморі, коли життєві сили перебувають у найбільшому піднесенні. Здавалося, саме комахи є змістом і серцевиною цього пейзажу. Цілі хмари кришталевих і барвистих крилець танцювали над окопами, а їхнє мільйон разів повторене дзижчання, гудіння та цокотіння заколисували, наче великий наспів, який чуєш та забуваєш, немов уві сні. Повітря мерехтіло фарбами, які були яскравими та вогняними, мов плівка на рідкому свинці, та чий блиск порушував тільки матовий коричневий колір землі з нескінченних проваль. На горизонті виблискували залишки Пюісьє; через вигляд цих білих руїн, із заваленими дахами та оточені скелетами дерев, здавалося, що ми бачимо посеред пустелі міраж примарної та вимерлої оази. Жодної ознаки життя, куди тільки могло сягнути око; здавалося, тут заснула навіть сама смерть, і жоден постріл не рушив полуденного спокою фронту. Ані звук, ані порух не видавав, що тут ховаються цілі полки солдат. Це справляло враження цілковитого спокою, коли лише природа розмовляє сама з собою.
І все ж глибокий розлад не може ввести в оману погляд, який розрізає цю землю, що була створена такою прекрасною, аби сіяти й збирати врожай. Саме тут має проходити межа між Артуа і Пікардією, двома заможними, старими графствами, чиє населення поєднує у своєму характері галльський темперамент і фламандську серйозність. Це давнє плато, яке легко й слухняно тримає широку та спокійну рівнину з низькими пагорбами, багату на водойми й густо всипану селищами. Парки з нескінченними маєтками, які ще випромінюють ауру ancien regime, хоча, можливо, тут уже давно проводили свої літні відпустки промисловці або паризькі банкіри, були почасти витримані у світлому та урочистому садовому стилі Ленотре; багато маленьких церков, якими колись зі свого архієпископського престолу в Камбре м’якою рукою керував Фенелон, були досі переповнені неділями, а містечка, в яких життя тече глухо й повільно, досі розгортали ті самі сонні пейзажі, у дзеркалі яких бальзаки та стендалі знаходили такі ж палкі страждання та закручені інтриги, як і всюди у світі.
Але зараз це все стерлося, немов тимчасова пастель, і сталевий стилос пройшовся через цей край, звідси й до Фландрії внизу та до Вогезів на узвишші. Твердині пролягали через його поля, і в зруйнованих селищах стояли потужні артилерійські гармати. На рілля, де о цій порі року мав би достигати золотистий і багатий врожай, накинули маску, побачивши яку, сторонній спостерігач затремтів би. Так само якби хтось, хто не знав би про всі приготування, раптово опинився тут — його чуття мали би вловити дух знищення, який був прихований у цій землі та чий холод проникає своїми чорними променями навіть мерехтливе сонячне сяйво.
О краю сонячної Франції, куди нас закинули вищі сили! Не думай, що ми стоїмо з холодними серцями посеред цього спустошення! Це було би зовсім нестерпно, якби лиш ми не помічали, що за цим знищенням тягнеться також нове життя. Ти мусиш стерпіти цю долю, яку ти не заслужив, так само, як ми. Тобі не буде пощади, як не пошкодують нічого там, де ідеться про життя народів. Адже в одному з твоїх тихих, забутих селищ, яке сьогодні беруть штурмом та назву якого вже завтра знатимуть у всіх країнах світу, розігрується частина історії, у якій вирішується доля земель та держав. Тому ми мусимо відігнати смуток, адже поля знову будуть оброблятися, селища знов відбудують, і народять людей більш ніж потрібно — але час
