Вогонь і кров - Ернст Юнгер
І наче супроводжуючи цю монотонну та жахливу пісню, з обох сторін на нашому шляху випливали руїни будинків та селищ, спустошені гнізда з білого каменю, знищені безжальним катком війни та позбавлені самої своєї суті. На них падав мовчазний та металевий світ місяця, ніби в чаклунському лісі, і проріджені обстрілами дикі сади стояли схожими на привидів, наче великі цвинтарі, тихо й непорушно. Над цим фантастичним пейзажем смерті панував важкий і густий запах тління. Скрізь на полях та перед в’їздами до сіл стояли вкопані в землю маленькі хрести, зроблені над насипами, де валялися простріляні шоломи, згорілі гвинтівки та дрантя, яке залишилося від уніформи. Ми всі звикли до цього пейзажу, який тепер проїздили на шаленій швидкості, і ледь не в кожного з нас лежав там у землі друг, який лиш кілька тижнів тому загинув під час великого наступу і тепер назавжди лишився у цьому краї.
Тепер починалася вже звична потужна гра фронту, чия широка мережа обплела всю місцину. Ми мусили зупинитися, щоб не видати себе, оскільки високо в нічному небі, невидимий, пролетів над нами літак, з якого скинули освітлювальну ракету, що кульовою блискавкою зависла над дорогою. Тремтливі промені прожекторів одразу почали намацувати темне склепіння неба, аж поки один не затримався на чужакові, що нагадував мерехтливу маленьку бабку, та торкнув його своїм білим світлом. За першим променем потягнулися інші, ніби щупальця величезного восьминога, і зрештою вони вполювали літак. Після цього його спробувала на смак важка батарея; зі зміни траєкторії вогню можна було здогадатися про лихоманкову роботу гармат. Зенітки високо закидали свої снопи вогню, і навіть кулемети посилали рої смертельних світлячків у небо, щоби хоча б одному з них вдалося пробити корпус цієї проклятої істоти та скинути її на землю, підпаливши або розірвавши на шматки. Кожна маленька гармата, навіть шестиміліметрівки, заповнені горючим фосфором, а й ті намагаються поцілити, аби показати: «Ми маємо приціли дивовижної сили, таблиці стрільби, створені завдяки холодній і зловісній математиці, та стрільців із орлиним зором. Ми в повній бойовій готовності: тільки насмільтеся наблизитися до нас!».
Раптом літак, який немов граційний метелик завмер поміж вогняними квітками, зробив несподіваний поворот, майже перевернувшись на одне крило, та зник у темному просторі. Ми могли їхати далі.
Дорога погіршилася; на узбіччях виднілися розбиті автомобілі, закидані вапном скелети коней, величезні купи порожніх ящиків від боєприпасів. Іноді ми петляли між глибокими вирвами від гранат або між уламками стін, відкинутих вибухами на дорогу. Все виглядало покинутим і залишеним у поспіху; у цій місцевості відтепер велася праця, яка вимагає виключно боротьби. Дерева стояли голі, з поламаними стволами або обрубаним гіллям. Ми проїхали повз величезну гармату, яка в очікуванні вирішальної години мовчазно стояла в укритті. Неначе небезпечний звір притаївся у хащі: назовні стирчало лише потужне дуло, що погрожувало небу. Щоби замаскувати гармату, її зафарбували кольоровими плямами та накидали навколо штучного гілля.
Нарешті вантажівки зупинилися. Ми сягнули зони ураження далекобійної артилерії, де вже не можна було пересуватися як групова мішень і в жодному разі не мав їздити транспорт. На високому насипі, де став вартовий загін, нас чекали провідники. Солдати спішилися, вишикувавшись у довгу колону, нарешті всі покидали цигарки і почався марш через пустище.
Ми йшли хвилястими пагорбами, що поросли сухою травою. У багатьох місцях земля була перекопана, на ній утворилися вирви — деякі, здавалося, з’явилися сьогодні чи вчора. Я йшов поруч із провідником, досвідченим воїном — я зрозумів це не з його нагород, серед яких був Залізний Хрест, а з того, як звучали його фрази, короткі, уривчасті, завжди точні.
Він зауважив, що цим позиціям не варто довіряти: погані бліндажі, прогнилі траншеї, надто активний супротивник — і, як наслідок, багато втрат за короткий час. Однак, у мене поки що не виникло враження, ніби це небезпечна місцина. Спалахи на горизонті були незначними, і лише час від часу підіймалися в небо ракети. Раніше ми бачили в стократ потужніші обстріли.
Далі справа, здавалося, було краще місце для того, щоб закріпитися. По інший бік безперервно гриміли важкі розриви, так щільно, що їх ледь вдавалося розрізняти, і в небі закипали криваві рани; зліва, де лінія укріплень вигиналася дугою так, що проходила майже за нашими спинами, було неймовірно вітряно.
У кожному разі треба було квапитися; під час маневрів на невідомій території завжди може спіткати неприємність. Ми могли потрапити під обстріл і втратити нашого провідника; тоді нам довелося б усю ніч кружляти, і хто його знає, може, ми зайшли б, врешті-решт, простісінько до ворожих окопів, як воно часто трапляється. До того ж сам вигляд цього дикого пейзажу викликав в уяві цілу низку жахливих образів, які мозок намагався відігнати як неможливі; зрештою, це вдалося з великими зусиллями.
Тому ми зраділи, коли нарешті дійшли до зруйнованого селища, яке розташовувалося відразу за передовою лінією. Вузька, витоптана доріжка зміїлася в залишках дворів, садків та парканів. У таких місцях зорова омана має особливу силу. Чуття пригнічені виглядом руйнувань, а тому вони намагаються домалювати картину й заповнити простір якимись видіннями. Це можуть бути ясні й чіткі образи: так перед зором підіймаються блискучі палаци, тоді як у реальності стоять темні й низькі будівлі або вартує на самоті розтрощений млин. Форми вирують і тонуть у небутті або перетікають одна в одну. Мабуть, це бліде місячне світло породжувало цю химерну архітектуру, яка, немов мелодія, захоплювала думки. Покинуті хатинки випромінювали якийсь сумний та примарний подив; здавалося, між руїнами стояв якийсь великий лемент.
Перед селом простиралося величезне поле, щільно всіяне вирвами. Ми зникли в низькій і частково зруйнованій траншеї. Ще кілька підрозділів рухалися траншеєю нам назустріч. Наспіх та не промовивши один одному й слова, ми минули їх. Мереживо траншей було щільним і заплутаним, постійно нам траплялися бліндажі, а з їхніх проваль тягнувся димок вогнищ. Ми перетнули потужну, добре розбудовану траншею, у якій непорушно стояли вартові — це була головна лінія оборони. Залишалося пройти ще підступи до передової; нарешті ми досягли нашої цілі.
На
