Вогонь і кров - Ернст Юнгер

Тож плетиво траншей вже було готовим, а тому вони мали одну неприємну властивість: вони могли поєднуватися, через низку ходів сполучення, із ворожими позиціями. Ці ходи сполучення перегородили колючим дротом та рогатками, які прозвали «іспанський вершник», у них виставили пости з кулеметами, але вони все одно залишалися нашим слабким місцем. Інша особливість цих позицій полягала в тому, що в одному з ходів усе ж не було колючого дроту. Певно, це мав бути шлях для нашого наступу, та все ж вигляд цих коридорів викликав у мене двоякі почуття. Три секунди, які потрібні для тих, хто атакуватиме, щоб перекусити колючий дріт та виявити себе, це важлива перевага для тих, хто захищається, і відмовляються від такої дуже неохоче.

Також мало приємного можна було сказати про бліндажі. Це були зігфрідбункери[10]: укриття із напівкруглими отворами-входами, яке прокопали в стінах траншей, заввишки в людський зріст і під потужним захистом шару землі товщиною майже в два метри. Стінки цих бліндажів були завішані бляшаними листами, які ледве витримували тиск ґрунту, а всередині залишалося достатньо місця, щоб там могли лягти двоє чоловік. У кожному разі люди, які тільки робили цю клітку, були в гіршому становищі, адже вони під вогнем встановлювали там оцинковані стінки, які при першому влученні важкого снаряда могли здавити їх, як мишоловка. Домаєр, якого я під час візиту до сусіднього сектора по лівий бік від нас застав за відпочинком після чергування, поруч зі своїми товаришами, також звернув увагу на переваги:

— Якби не такі речі, — зауважив він, — було б страшенно нудно.

Я зайняв єдине укриття у всьому секторі, який із поблажкою можна було назвати штольнею. Та навіть якщо не зважати на його невигідне розташування позаду правого флангу сусіднього сектора, були й інші причини поміняти його на інше, щойно випаде можливість.

Безпечність нашого житла також суттєво зменшилася порівняно з попередніми позиціями, де ми зарилися в землю на глибину десять метрів, а то й ще глибше. Що за потужні позиції в нас були! Із розгалуженими штольнями, довгими й затишними, немов романи Діккенса, з яких ліворуч і праворуч відходили житлові помешкання, зброярні, виходи на позиції та перехресні тунелі, і якими ми, немов кроти, могли пересуватися усім сектором, майже не виходячи на світло. У Монші в спокійні години я любив сидіти біля одного затишного бліндажа, куди проникало денне світло, заливаючи променями письмовий стіл; це була справжня підземна квартира, до якої вели сорок вибитих у вапняку сходинок, так що навіть найважчі снаряди на такій глибині давали знати про себе лише приємною вібрацією, коли ми сиділи там і грали в карти. В одній зі стін того бліндажа я облаштував нішу, величезну, як пічки в селянських будинках Вестфалії; у ній я спав, віддалившись від найменших звуків, оточений важкими дубовими дошками, посеред м’якого і висушеного вапняку. В узголів’ї ліжка стояла лампа, так що я міг спокійно читати поки аж не стомлюся; стіни були прикрашені картатими сторінками газети «Юґенд», і все це ложе було завішене темно-червоним, з кільцями, покривалом, яке відділяло його від зовнішнього світу і яке гостям з інших підрозділів демонстрували як вершину гріха, з відповідними жартами. Тоді, захищені колючим дротом шириною у п’ятдесят кроків, ми ще могли дозволити собі спати в піжамах, і сигнальні пістолети, які лежали напоготові біля портсигару, використовувалися тільки коли хтось хотів розбавити нудьгу раптовим набігом. Це були чудові часи.

А зараз? Війна стала мобільнішою, в таких укріпленнях більше немає сенсу. До того ж треба визнати, що, коли наступ під Верденом приніс низку великих позиційних битв, контраст між безпечним існуванням у величезних штольнях і боями в окопах, які випалював вогонь і прорізали уламки снарядів, був надто великим. Але навіть якщо взяти це до уваги, все одно якби тепер перед наступом ми мали такі бліндажі, то за ворожої атаки нам довелося би долати такий самий шлях наверх, як тому, хто піднімається сходами на четвертий поверх будинку. Так що вже на середині шляху нас чекала би тепла зустріч із гранатами та вогнеметами, і ми не змогли б нічого вдіяти, особливо в тому випадку, якщо вони одразу розібралися б із виставленими на горі вартовими, перш ніж хтось це помітив.

Саме тому одного дня, після надто прикрої поразки на висоті Вімі, з’явився наказ по війську висадити всі штольні в повітря, а надалі не будувати бліндажі в землі на передній лінії більше двох метрів углиб.

Що означав для нас цей залізний наказ, зрозуміло було тільки тим, хто знає міць артилерійських батарей, які впродовж тижнів, часто без упину, обстрілювали траншеї. Тоді мусиш без жодного бліндажа безперервно сидіти під вогнем, яким тебе поливають гармати, кожна з яких може спустошити селище середніх розмірів, і в цей час тобі не залишається нічого, окрім як механічно й майже збожеволівши рахувати важкі удари вибухів — це випробування на межі того, що може витримати людина. Такий наказ, що залишає сотні тисяч голими й беззахисними під вогнем, є одним із найстрашніших смертельних вироків, які лиш можна витерпіти. Але час працює лише з крупними величинами, і в цій битві за жахливі руїни, де зустрічаються два світи, йдеться не про порятунок тисячі чоловіків, які, може, все одно загинуть, але про те, що дюжина тих, хто виживе, матимуть такі вигідні позиції, що зможуть використати свої кулемети та гранати у вирішальний момент.

Повернувшись до бліндажа, я почав вивчати польовий журнал сектора. Ці журнали нагадують про заляпані маслом та іржею зошити «Про запобігання нещасних випадків», які на заводах вішають біля машин і які хтось знімає з цвяха тільки від надто нестерпної нудьги. Цей я знайшов інформативним, оскільки він був написаний дуже лаконічно і там оцінювалися результати останнього наступу. Висновок мого попередника зводився до того, що захист має розташовуватися глибше. Ті, що атакують, не мають більше зустрічати одну чи декілька ліній траншей, але суцільний вогневий простір, у якому їхні сили поступово захлинуться. Цей простір у журналі названий передпіллям; він тепер пролягає між передніми вартовими постами та головною лінією оборони.

Тож ми виставили аванпости, які під час серйозного наступу мають із боєм відійти назад до головної лінії. Наше завдання нагадувало хвилеріз, який подрібнює та зменшує удар валу, що наростає, аж поки той не розіб’ється об пристань.

Передня лінія

Сьогодні зранку я переселився до бліндажа,