Вогонь і кров - Ернст Юнгер

Починався полохливий сон, населений примарними образами, які можуть снитися тільки в такому місці. Час від часу я прокидався, чув високо в небі співочий літ куль та важкі глухі розриви в ночі. Може, там проривалася з боєм колонна з боєприпасами, а може, обстрілювали якусь позицію. Я скручував собі цигарку й оглядав цю глуху діру, цю маленьку, закинуту нору в землі, чиїх стін я міг торкнутися витягнувши руки і яка була освітлена тільки мерехтливим блиманням свічки. Але назовні в цей час було страшно й небезпечно, у цьому полі, над яким війна випасає свої втомлені табуни. І хоча це крихітне темне гніздо теж лежало посеред рівнини зовсім беззахисно та перебувало під загрозою, все ж я у ньому відчував себе у безпеці, оскільки це було єдине місце, яке слугувало мені домівкою. І тому пізніше я навіть пошкодував, що застрелив цю маленьку мишу; я би залюбки слухав знову її шурхіт і фиркання.

Зовні доносилися кроки. Це мав бути Шмідт, який мусив супроводжувати мене під час нічного обходу. Я діставав пістолет та виходив. Місяць уже вийшов; його біле світло втягувало всі фарби, всі предмети та огортало їх пеленою. Вони були тими самими і все ж здавалися іншими. Навіть обличчя вістового здавалося білим, мов череп. Ми йшли повільно; іноді я заводив балачку з кимось із вартових, які беззвучно стояли на своїх постах. Тільки холодне світло на шоломі, гранатах та готових до стрільби гвинтівках виділяло їх із тіней перед брустверами. Траншея звивалася, як біла, завмерла в русі змія, яка від найменшого поруху може перетворитися в чудовисько, що дихає вогнем. Через правий фланг я проходив до порожньої траншеї, яка відділяла нас від сусідів. Вістовий ішов слідом за мною на відстані кількох кроків; він мав кидати гранати, якщо перед нами винирне патруль, що пробрався, аби вступити в рукопашну. Але все було тихо; коли я зупинився та завмер, щоб дослухатися, я почув тільки власне дихання, колихання трави та приглушені постріли, які лунали десь у Переліску. Тож я міг знову вертатися й відпочивати.

Але найімовірніше, мені вже не хотілося спати, адже через таке життя я давно втратив міське уявлення про час. Я лягав, коли був стомлений, і мені нічого не вартувало піднятися будь-якої потрібної мені години. Тому я залишав свічку горіти та діставав із рюкзака одну з книжок, які туди поклав Шюддекопф. У такі години читається, немов уві сні, до якого я зовсім втратив жагу, тому що мене міцно тримало у своїх обіймах інше, міцніше життя.

Мабуть, ніде людина не відчуває так сильно, як тут, під вогнем, що дух часу розпадається на шматки, мов крихке вбрання. Є щось моторошне в тому, як ідеї, які ще нещодавно приймав за чисту монету, стають порожніми та байдужими; це має вигляд, ніби посеред величезного кам’янистого плато людина зустрічає свого померлого приятеля та заводить із ним химерну розмову.

Передня лінія

Ранковий обхід сектора відбувався під час легкого обстрілу. Поступово ми знову призвичаїлись до вибухів гранат. Зовсім звикнути до цього, звичайно, неможливо, так само, як до холоду, зубного болю або до будь-якого іншого неприємного відчуття.

Тому, коли знайомі під час відпусток ставлять це вічне запитання: «Мабуть, вам там уже нічого не страшно?», ніхто не стане перечити, щоб не псувати їм цей приємний острах, а також тому, що знаєш: вони ніколи не зможуть відчути себе в шкірі людини, яка лежить під вогнем. Але ти остерігатимешся розповідати те саме досвідченому воякові, якщо він до того ж твій давній приятель, адже йому добре відомо, що від гуркоту розривів завжди здригається навіть найбільш холоднокровний солдат і йому теж доводиться кланятися смерті.

Новачок поводиться тут набагато спокійніше. Вибухи його мало лякають. Тільки коли він затямить, що один такий розрив може вирвати дерево з коренем, висадити кам’яну стіну в повітря або знести комусь голову, мов качан, він буде вже обережнішим. Кожен кривавий спогад, свідком якого він стане за цей час, залишить у його пам’яті відтиск, і коли навколо співатимуть кулі, всі ці жахи знову постануть у нього перед очима. Небезпека і пов’язаний з нею образ смерті завжди сприйматимуться ним через слух, а не зір, і втілюватимуться саме в такій невиразній і загрозливій формі.

Поступово він навчиться розрізняти з низки шумів ті, які загрожують йому особисто; вже з першого вібруючого звучання кулі він здогадуватиметься про її траєкторію. Він навчиться розпізнавати небезпечні місце і час та, зрештою, перетвориться на того, хто спізнав війну, а нині непомітно, мов змія, звивається щілистою землею та постійно тримає слух із зором насторожі, як скрадливий звір, що далеко відійшов від свого лігва. Тільки цією обережністю, з якою старий вояк майже сомнамбулічно намацує найкращий шлях у небезпечній місцевості, можна пояснити те, що таку кількість куль мають випустити намарно, поки один постріл не відбере в нього життя.

Один постріл із десяти тисяч — така цифра уявляється солдату щоразу, коли він дивиться на вкриту снарядами рівнину, над якою підіймаються і падають коричневі глиби землі та повзуть білі хмари диму, поки свистяче та розпалене залізо наповнює поля своїм суворим наспівом. Але на що годяться всі підрахунки — збуджені чуття переймаються серед усіх десяти тисяч можливостей лише тією єдиною, яка може стати згубною. Врешті-решт, хоробрий говорить собі так: «Ну що ж, іди і все буде добре», — і це сподівання є тим, що штовхає його вперед-.

Небезпека також притягує з величезною силою. Вона нагадує запаморочення, за якого дика спокуса падіння зростає попри весь страх безодні. Коли серце довго живе у затишку та надійності, воно стає неспокійним та вирушає на пошуки цієї небезпеки, немов до якоїсь незнайомої країни. Всередині всіх нас живе демон, який розправляє свої крила, щойно нашому життю щось загрожує.

В одній книжці, яку мусить прочитати кожен солдат, у спогадах французького генерала Марбо, є момент, де він під час облоги стоїть на кам’яному містку, перед яким щосекунди проносять важкопоранених. Як він писав, йому хотілося відчути там жахливу насолоду від того, як ядра гармат пролітають повз.

Те, що такі схильності є майже в кожного, я помічаю щоденно на людях, які, повертаючись зі своїх патрулів, лізуть зі шкіри для того, щоб описати, як близько та гостро смерть знову просвистіла повз них. Оскільки більшості з них бракує безрозсудності Марбо, вони помічають цю збудженість і розпізнають у ній насолоду не під час