Її ім’я було Татьяна - Віктор Суворов

5

Друга серйозна вада такого методу злому оборони полягала в тому, що вимагала занадто багато часу на зосередження сил і дуже копіткого планування бойових дій. Тилове забезпечення, тобто підвезення десятків, ба навіть сотень тисяч тонн боєприпасів, пального, інженерного майна, запасних частин, було, певна річ, найскладнішою операцією.

Приклад: під час підготовки Вісло-Одерської операції внутрішньо-фронтові та внутрішньо-армійські перевезення на одному тільки 1-му Білоруському фронті становили 923,3 тисячі тонн (Радянська військова енциклопедія. — Москва: Воєніздат, 1976. — Т. 2. — С. 148).

Підготовка великої наступальної операції вимагала щонайменше півтора місяця на підвезення матеріальних засобів і підготовку військ.

Та й противник не дрімав. Він завдавав ударів по наших військах під час їх зосередження. Бо ж їх збирали стільки, що промахнутися було неможливо: у будь-якому випадку у кого-небудь поцілиш.

Супротивник за багатьма ознаками намагався визначити дату й час початку наступу Червоної Армії, і якщо це вдавало-ся, то останньої миті він тихцем відводив свої війська на інші позиції. На передньому краю залишалися лише невеликі загони охорони, підсилені танками й артилерією. У такому разі потужність артилерійського удару Червоної Армії обрушувалася на майже порожні траншеї. Наші війська, розтративши десятки тисяч тонн снарядів, переходили в наступ, але, пройшовши декілька кілометрів, раптом потрапляли під разючий вогонь головних сил супротивника.

Щоб цього уникнути, радянські командири перед кожним наступом проводили розвідку боєм. Тобто ворожу оборону промацували снарядом і багнетом.

Розвідка боєм проводилася зазвичай на широкому фронті для того, щоб до початку наступу не розкрити перед супротивником ділянки прориву.

6

Про те, як проводили розвідку боєм на завершальному етапі війни, Жуков доповів на секретній військово-наукової конференції вищого командного складу Групи радянських військ у Німеччині в грудні 1945 року. Матеріали конференції було розсекречено 40 років потому й опубліковано у спецвипуску «Військової думки» 1985 року.

Ось розповідь Жукова про невеликий епізод бойових дій 1-го Білоруського фронту під час Варшавсько-Познанської операції:

«Проводячи 30-хвилинний артналіт для забезпечення дій особливого ешелону, ми залучали дуже багато артилерійських засобів, щоб супротивник не міг розгадати нашого методу атаки. 400000 снарядів з тих запасів, які асигнували на прорив, ми могли викинути на дії цього ешелону і нічого при цьому не втрачали».

Це ще не артилерійська підготовка. Це тільки увертюра. Це лише попередній короткий вогневий наліт для забезпечення дій особливого ешелону військ. Це така собі розминка, до якої залучали значну кількість артилерії, але витрата боєприпасів незначна — усього лише 400 тис снарядів.

Артилерія працює тільки півгодини, кидаючи по 13300 снарядів щохвилини.

Це те, що не шкода викинути на підтримку дій особливого ешелону, нічого при цьому не втрачаючи.

Півгодини інтенсивного вогню у передній край, за цим відбувається перенесення вогню артилерії у глибину, і цієї залучаються до бою особливий ешелон військ, щедро підсилений танками прориву та важкими самохідками. Це і є розвідка боєм.

Завдання особливого ешелону — своїми діями визначити, чи тримає супротивник свої головні сили на передньому краї, чи відвів їх на тилові рубежі оборони, утримуючи передній край тільки силами невеликих мобільних загонів.

Дії особливого ешелону давали змогу уточнити окреслення переднього краю, виявити систему вогню супротивника та його мінні поля.

Артилерійську підготовку прориву оборони здійснювали за кількома варіантами. Розвідка боєм давала командувачу фронту відповідь на запитання: який варіант артилерійської підготовки в цій ситуації буде ефективнішим.

Розвідку боєм проводили за день-два до наступу. Або за кілька годин до нього. Іноді наступ починали безпосередньо після розвідки боєм без будь-якої перерви.

7

400 тисяч снарядів різних калібрів — це щось близько 12–18 тисяч тонн, що влітають у землю і з гуркотом і ревінням розривають на шматки її поверхню. Це сотні мільйонів розпечених сталевих уламків, що зі свистом розлітаються. Швидко й рясно.

Поки артилерія виконувала увертюру, особливий ешелон брав свої «сто грамів з причепом».

У момент перенесення вогню артилерії в глибину через першу траншею з брязкотом проходять гвардійські важкі танкові полки прориву та гвардійські важкі самохідно-артилерійські полки. Услід за ними з траншей підіймається особливий ешелон. Цей ешелон не кричить «Ура!». Він криє хрипким матом.

Гвардійські важкі танкові полки прориву — це танки ІС-2.

Гвардійські важкі самохідно-артилерійські полки — це самохідки ІСУ-152.

1943 року під час розроблення ІС-2 — найпотужнішого танка Другої світової війни — вибір зброї випав на 122-мм гармату А-19. Найпотужніший танк світу повинен був мати найпотужнішу танкову гармату. А-19 допрацювали відповідно до вимог установки на танк і назвали Д-25Т. А снаряди у цієї гармати — дивіться вище — по 25 кілограмів.

Для вогневої підтримки цих танків було створено самохідну установку. База та сама, що й у танка ІС-2, але замість башти, що обертається — броньова рубка, тобто коробка, зварена з потужних листів броні. Відмовившись від башти, що обертається, конструктори суттєво скоротили кути горизонтального наведення гармати. У разі необхідності доводилося повертати всю бойову машину в бік цілі.

Однак відмова від башти на користь броньової коробки дала змогу значно посилити міцність усієї конструкції та знизити силует. За умови збереженні всіх вагових і ходових характеристик з’явилася можливість установити у броньовій рубці ще потужнішу гармату. І вибір прийшовся на видатне технічне творіння XX століття — 152-мм гаубицю-гармату МЛ-20. Гібрид танка ІС-2 і 152-мм гаубиці-гармати МЛ-20 назвали ІСУ-152.

Відмова від башти, що обертається, у жодному разі не робила ІСУ-152 вразливішою. Справа у тому, що ці установки тісно взаємодіяли з танками. Ланцюг танків — попереду. Самохідки — другою хвилею.

Танки — це щось на зразок розчепірених пальців, які в мороці намацували вразливе місце супротивника. Самохідки — дробильний кулак.

Намацавши супротивника, танки поступалися місцем самохідкам. І ті прямо гатили ожилі вогневі точки снарядами вагою по 43 кілограми.

Під час війни німецькі солдати називали ІСУ-152 відкривачкою консервних банок — Dosenoffner. Німецькі солдати свої танки вважали консервними банками в ситуаціях, коли лиходійка доля у бою зводила їх з ІСУ-152.

За вогневим валом артилерійського вогню, за важкими танками і самохідками у всіх великих наступальних операціях незмінно йшов той самий особливий ешелон.

КЛЮЧОВИЙ МОМЕНТ

Тепер прикиньмо, з яким захопленням 1949 року радянські маршали й генерали сприйняли звістку про те, що в Радянському Союзі створено атомну бомбу!

Торохнув разок — і ось тобі чистий прорив!

Не треба більше місяцями зосереджувати війська на