Аеропорт - Сергій Леонідович Лойко

— Не треба! — зупинив його підоспілий Бандер і крикнув у підвал. — Сепар, як ти там?

— Ногу, походу, відірвало, прямо, б…дь, коло стегна, — простогнав сепар, — осколочні в спині, у задниці. А так усе ніштяк.

— Я зайду? — спитав Бандер.

— Ти хто?

— Командир кіборгів, Бандер.

— Ну, заходь, командир кіборгів. Гостем будеш, — сепар закашлявся й знову застогнав.

— Стріляти не будеш?

— Нема чим.

— Добре, йду до тебе, — Степан повернувся до Салама й коротко додав: — Сєргєїча сюди на «раз-два-три» з його сумкою. Мені цей «язик» живим потрібен.

І зник у пітьмі підвалу. Сепар уже гучно й протяжно стогнав.

Підбіг Сєргєїч з увімкненим ліхтарем на касці і з сумкою з медикаментами. Підбігли ще хлопці. Один тягнув ноші.

— Четверо до мене! — скомандував Бандер зі сходинок підвалу.

Через хвилину сепара, усього закривавленого, винесли на світло.

Без правої ноги, з повислою вивернутою від плеча правою рукою, із закривавленим обличчям, яке вкривав шар порохової сажі, — сепар іще був живий.

Сєргєїч уколов йому конячу дозу знеболювального, антибіотика й ще чогось. Обробив рану перекисом, як міг, зупинив кров, туго перев’язав. Бинт моментально почорнів від крові.

Сепар прийшов до тями. Він лежав на ношах на підлозі. Мружився на світло, стогнав.

— Як звати? Позивний? — коротко спитав Степан, присівши на коліна біля його обличчя з олівцем водній руці, блокнотом у другій, як журналіст перед інтерв’ю.

— Степан, — відповів поранений. — Позивний «Сова».

— Звання, частина?

— Старший лейтенант, розвідник-сапер, — відповів сепар без паузи. — Б…дь, на своїй же розтяжці підірвався. А протипіхотка здетонувала. Пощастило. Уся хвиля на вулицю пішла…

«Ні х…ра собі «пощастило», — думав Олексій, дивлячись на вмираючого сепара.

— Номер частини, розташування, ім’я, прізвище, позивний командира? — продовжував Бандер.

— Більше нічого не скажу, — коротко відповів сепар і заплющив очі.

На вид йому було близько тридцяти. Він гаснув на очах. Усі розуміли, що жодної «чайки» він не дочекається.

— Добре, ти ополченець чи регулярний? — продовжив Бандер за хвилину.

— Російський військовослужбовець.

— «Вимпел» чи десантура?

Помираючий мовчав.

— Як ти опинився на третьому поверсі?

— По тунелю від «Спартака» до вас у підвал. Перечекав. Уночі під час обстрілу по розбитих сходах позаду нового термінала на третій. Далі ви знаєте.

— Четвертий, б…дь, пост! — сказав Степан із докором, повернувшись до решти.

— Ти сам був?

Сепар промовчав, заплющивши очі, перемагаючи біль.

— Зрозуміло, — сказав Степан. Подумав і змінив допит на звичайну розмову. — Дружину, дітей маєш?

— Двоє дітей. Хлопці п’яти й семи років. Дружина. Вероніка. Ніка.

— Ти мій повний тезка, виходить. У мене, Степан, теж дружина Ніка, і звати мене Степан, а от дітей поки нема.

— Пощастило тобі, — спробував усміхнутися російський офіцер.

— Це точно. Що ще скажеш?

— Хлопці, вам іти треба. Завтра вам усім тут пи…да. Останній день. Ідіть сьогодні до ранку.

— Дякую. Ще що?

— Мені б дружині подзвонити. Попрощатися.

— Телефон у тебе де?

— На завдання не беремо. Там багато чого забито, сам знаєш.

— Знаєш, коли виймаєш, — сказав Бандер. Стояла мертва тиша. — Спробуємо з мого. Тільки тут сигнал х…й. Хіба що на злітці. Там тебе свої ж пристрелять. З СВД.

— У мене є вибір? — застогнав сепар. — Але мені туди не доповзти.

— Доведеться допомогти заради такої справи.

Бандер звелів бійцям принести єдиний дивом вцілілий багажний візочок. Принесли, виставили за вікно, поклали на нього сепара, задом у візочок.

— Ти чого, Степане, через цього козла ризикуватимеш людьми? Та він усіх нас мало на той свій не відправив, пі…рас! — тихо, але злісно висловив, схоже, загальну думку Салам.

— Ні, не буду, — голосно відповів Степан. — Сам піду.

Усі стояли мовчки, не рухаючись, аж поки Степан скомандував накидати димових шашок. Запалили, кинули вперед чотири. Степан обережно покотив сепара зліткою до краю другого рукава. Там вони зупинилися. Степан дістав мобільник. Дві палички. Піде. Сам ліг на бетон біля візочка.

— Сам набереш, чи мені набрати? — спитав він.

— Сам. Як набирати? Таганрог треба.

— Плюс сім, код міста й телефон. Давай швидше, поки не помітили. — Дим уже відносило вперед, до церкви. Бандер приготував іше пару шашок. Простягнув сепару телефон.

Той неслухняними пальцями набрав номер, підніс телефон до вуха.

— Ника, привет!

— Степочка, ну наконец-то! — відгукнулася Ніка. — Только младшего из садика привела. Какая у вас в Ростове погода? У нас серо и без снега.[61]

— У нас тоже. Как ребятки?[62]

— Все хорошо. Санька «пятерку» по чтению принес. Ходит гордый. Всем показывает! Что это за номер у тебя?[63]

— У товарища занял. Мой телефон сел.[64]

— У тебя все в порядке, Степа? Какой-то голос у тебя не такой. Степа! Ау![65]

Степан, як міг, стримував стогони, відвівши подалі слухавку.

— Никуль! Поцелуй их от меня! И маме позвони, скажи, что все у меня нормально. Ну, все, мне пора.[66]

— Я люблю тебя, Степочка, приезжай скорей![67]

— Я тебя тоже оченьлюблю[68], — сказав Степан, впустив слухавку й завмер…

Його тезка Степан підповз до візочка, підняв телефон, помацав шию росіянина, кивнув, штовхнув візочок далі по злітці й короткими перебіжками дістався своїх.

* * *

Вечірні новини на російському телебаченні знову починалися репортажем із Красного Каменя.

Кореспондент у касці, бронику і з мікрофоном стояв на фоні якихось руїн. Віддалік стояв візочок із мертвим тілом. Позаду нього асистент запалював димову шашку для героїчного й небезпечного background.

— Сьогодні розвідники ополченців виявили страшну знахідку на злітному полі Краснокам’янського аеропорту, — почав журналіст, зриваючись на крик, сповнений, згідно із задумом, тривоги й трагедії, коли асистент, нарешті, вибіг із задимленого кадру. — У цьому візочку — тіло одного з ополченців. На тілі сліди страшних тортур. Коли фашистські карателі, послані в Аеропорт київською хунтою, не змогли нічого добитися від полоненого героя, вони відрізали йому ногу бензопилою й залишили помирати на злітному полі у страшенних муках. Зараз я передаю мікрофон майору з позивним «Ламборгіні», командиру загону ополченців «Ботсвана».

— Ми не забудемо, не простимо звірств фашистських окупантів, — одразу заголосив Ламборгіні — миршавий чоловічок років тридцяти, колишній ростовський мийник машин у придорожньому шалмані, а нині, не хрін з гори, а цілий «майор збройних сил ККНР», — бризкаючи слиною й виблискуючи золотим зубом у викривленому ненавистю роті. Каска, на пару розмірів більша за його маленьку вузьку голову, затрусилася на ньому й мало не злетіла. — Фашизм не пройде! Но пасаран! Хто до нас із мечем прийде, той, як то кажуть, і загине.

З цими словами «майор» повернув мікрофон «журналісту».

* * *

Через три дні до Вероніки Холмогорової, бухгалтера таганрозького машинобудівного заводу,