Аеропорт - Сергій Леонідович Лойко

Нарешті телефон задзвонив сам. Він швидко схопив слухавку — перший гудок навіть не встиг закінчитися, і почув теплий, рідний і коханий голос.

— Милий, я так скучила, — тихо й ніжно, наче крізь сльози, говорила Ксюша. — У мене якесь тривожне відчуття. Місця собі не знаходжу. Не можу повірити, що скоро побачу тебе, Льошику. У мене все всередині тремтить. У тебе все гаразд?

— Абсолютно, — відповів він рівним, спокійним, ласкавим голосом. — Усе чудово. Я вже валізу спакував. Купив вам усім різних дурниць. Хлопці будуть раді.

— Ну слава Богу! Бо я ні сіло ні впало хвилюватися почала. У вас же не стріляють уже?

— Ні, звісно. Нудьга дика. Room Service теж ненав’язливий зовсім. Дівуль уже не пропонують.

Ксюша засміялася. Якось не дуже природно. Замовкла. Він теж мовчав. Жарт не вдався. Недоречний.

— Ти бачила, у мене перші сторінки й розвороти цілий тиждень, — змінив тему Олексій.

— Звісно, бачила. Ти такий молодець. Я так тобою пишаюся. Приїжджай скоріше. Я дуже, дуже тебе люблю.

— А я люблю тебе шалено.

— Ні, я шаленіше. Приїжджай скоріше, сам побачиш!

— Люблю тебе. Пока.

— Пока, коханий. Цілую кріпко.

— Твоя ріпка.

Обидва водночас розсміялися, тепер уже не так вимушено, й одночасно поклали слухавки. Вона часто скаржилася, що він першим кладе слухавку.

— Тоді ми ніколи не закінчимо говорити й розоримося, — відповідав він.

Телефон замигав і згас — акумулятор розряджений. Він почав шукати зарядку й зрозумів, що залишив її в офісі СNN в готелі «Україна».

«Ну й добре. І слава Богу. Все правильно», — подумав він і відвернувся до стіни.

Полежав так хвилин зо п’ять, які, здавалося, тривали дві години.

«А що, як із редакції зателефонують? — подумав він. — Ні, так не можна».

Він зв’язався кімнатним телефоном із ресепшн, спитав, чи є у них зарядка для Nokia його моделі. Олексій не любив айфони. Він ненавидів електронний набір і часто промахувався пальцями. Його це злило й дратувало, і він лишався вірним кнопковому телефону. За хвилину чергова відповіла милим тоном, що зарядку знайти не можуть.

«Отже, не судилося», — остаточно вирішив він, і раптом його осяяло: він же може в Київ на міський телефон подзвонити. Який він і справді тупий безпорадний ідіот!

Він знову набрав чергову, вибачився й спитав, як подзвонити на міський телефон із номера.

— Ми дуже перепрошуємо, але після пожежі в сусідньому будинку, пам’ятаєте, на початку тижня, через вогонь на барикаді, у нас нема міської лінії, — проворкувала чергова. — Лише внутрішня.

— Спасибі, — Олексій кинув слухавку.

Міський телефон раптом ожив і сам подзвонив.

— Якщо вам дуже треба зателефонувати кудись у Києві, ви можете скористатися моїм мобільним, — запропонувала добра чергова.

— Дякую, — відповів Олексій. — Я зараз до вас зійду.

Він кинувся до дверей, відчинив їх і зупинився у просвіті.

Він зрозумів, що не зможе подзвонити їй нізвідки крім свого мобільника. Її номер був забитий у його телефоні. І хоч як старався, він не міг його згадати. Вийшов на балкон, відчув, що голодний і не проти випити. Зібрався був викликати Room Service аж раптом у двері постукали.

Серце вистрибнуло з його рота й повисло на тоненькій ниточці-артерії, яка досі зв’язувала його із життям.

— Так, опануй себе, — промовив він тихо, але твердо. — Як тобі не соромно! Скільки тобі років? Дорахуй хоч до десяти.

На «два» він відчинив двері. За дверима стояла вона. Чергова. Із зарядкою в руці.

— Ось, ми в ресторані в кухаря взяли, — усміхнено сказала вона. — Підійде?

— Звісно! — Олексій не дивлячись вихопив зарядку з її рук і тріснув дверима перед її носом. Потім раптом знову відчинив їх і гукнув навздогін послужливій, симпатичній і фігуристій черговій: — Дякую!

Та вже від дверей ліфта розвернулася на високих підборах, усміхнулася всіма своїми білосніжними зубами й гукнула у відповідь:

— Нема за що! Щось іще?

— Ні, спасибі, усе гаразд.

Олексій зачинив двері, сів на постіль, поставив телефон на зарядку й став чекати. Чекає й чекає. Хвилину, дві, три. Потім не витримав, увімкнув телефон і набрав її номер. Він чекав хвилин п’ять, поки вона візьме слухавку. Вона не взяла. Замість неї відповів металевий голос: «У абонента не лишилося місця для запису повідомлень».

«Так тобі й треба, старий дурень».

Олексій набрав Room Service, замовив салат «олів’є», щучу ікру, дієтичну кока-колу і сто грамів горілки.

— Крижаної, — попросив він.

* * *

26–27 лютого 2014 року. Севастополь — Сімферополь, Крим

Вечір 26 лютого 2014 року був темним, безмісячним і вологим. Цього вечора три військово-морські пороми доставили на одну з навчальних баз російського Чорноморського флоту біля Севастополя близько роти елітних спецназівців російського ГРУ і наданих їм десантників з усім їхнім спеціальним озброєнням, що включало й бойові машини десанту.

Операція «Схід» почалася в цілковитій та абсолютній таємниці. Навіть командування Чорноморського флоту не було сповіщено про цілі й задачі операції. Ще місяць тому воно отримало надсекретний наказ не давати жодних відпусток офіцерам і матросам флоту, морської піхоти та авіації, перебувати в повній бойовій готовності, цілком таємно забезпечити прийом і розміщення військовослужбовців та спецобладнання, що прибувало з материка.

Об 11-й вечора 26 лютого ГРУшники і десантники вирушили кількома групами на бойових машинах «Тигр» у бік Сімферополя.

О 4 годині 26 хвилин ранку перші російські спецназівці, озброєні до зубів, без жодного пострілу увійшли в будівлю Верховної Ради Автономної Республіки Крим і викинули на вулицю, попередньо роззброївши, нечисленну міліцейську охорону.

Протягом наступних двадцяти хвилин новоприбулі спецназівці й десантники розташувалися на всіх поверхах і по периметру будівлі, занісши автомати, кулемети, гранатомети, вибухівку, БК і провізію, необхідні для ведення міського бою в ізоляції й оточенні впродовж двох тижнів.

Мешканці Сімферополя, які проходили чи проїжджали того ранку повз парламент, могли бачити триколор Російської Федерації, що майорів над будівлею поряд із прапором Кримської Автономії замість звичного синьо-жовтого стяга України.

* * *

26 лютого 2014 року. Київ

— У мене пропущений дзвінок, — своїм смачним веселим голосом сказала Ніка, передзвонивши йому за десять хвилин.

— Я завтра від’їжджаю.

— Так швидко? Куди?

— Додому.

— В Америку?

— Так, у Даллас.

— Удома зачекалися вже, напевно?

— Так, звісно. Слухай, Ніко, — він не помітив, як і сам перейшов на «ти», — не хочеш випити зі мною по келишку сьогодні? На прощання…

— Хочу. Коли?

— За півгодини, за годину, якщо тобі зручно.

— Зручно. За півгодини. Де?

— «Мафія» тебе