Аеропорт - Сергій Леонідович Лойко

211

— Брат, брат, допоможи! — … — Я грошей дам, мамою клянуся!

212

— Я сам тобі винен, Шаміль. — … — Пробач, що вбив твоїх рідних. Я не мав вибору.

213

— Журналіст, журналіст, я тобі таємницю скажу! Скажу, хто будинки в Москві підірвав, журналіст!

214

— Це й так усі знають.

215

— Ні, ні. Ти не зрозумів, брат. Я скажу, хто наказ віддав, скажу, брат, а?

216

— Це вже нікого в світі не цікавить.

217

— Чув цей анекдот? — … — Значить, командир несе пораненого бійця на собі з поля бою й рацію за спиною, ну, цілий ящик такий, як раніше, з антеною. Поранений стогне: «Кинь, командире, кинь». Той беркиць його на землю. Поранений стогне: «Та не мене, командире, а рацію!».

218

— Навіщо ми взагалі захищали цей Аеропорт? — … — Кому це було треба? Сенс, б…дь?

219

— Вам це треба було. — … — Тому й захищали. Мали ж українці хоч щось захистити, от ви й захистили. Шкода лише хлопців.

220

— Шкода — не те слово, — … — Такі хлопці. Панас, Свєтік, Дракон, Професор, Сєргєїч, Людоїд, Чикатило, Паровоз, Тритон…

221

— А як ти хотів, Стьопа? Щоб війна й щоб усі живі?

222

— Я не хотів війни.

223

— Ти солдат, Стьопо, ти маєш батьківщину захищати й іноді помирати. Але не щодня, звісно. Розумієш?

224

— Розумієш, коли виймаєш.

225

— Я паскудний хлопець, Степане. — … — Препаскудний хлопець.

226

Тут: Новий (ред.).

227

— Музика, чи що?

228

— Ага, ясно, ще один німий. — … — А заграй-но нам якусь пісеньку, німий. Заграй нам падло, «Ще не вмерла…». Раптом і справді оживе.

229

І останнє, але не менш важливе.