Аеропорт - Сергій Леонідович Лойко

Це був мій секрет. Я нікому про нього не казав. «Сергійко, чого ти втупився в промокашку! Іди їсти!» — гукала мати, визирнувши з кухні.

Я дбайливо вкладав мій шершавий різнокольоровий скарб на місце, у серцевину зошита, і рушав ходою втомленого зразкового школяра на кухню — їсти смажену навагу чи голубці, милуючись матір’ю, її усмішкою, очима…

Зараз моя пам’ять сама стала, як промокашка. Пам’ятаю лише плями, шматочки радощів, болю, щастя, насолоди, сонячне світло, воду в річці, мамину теплу руку на своїй спині, коли вона змивала з мене мочалкою вуличний бруд і тихенько наспівувала: «З гуся вода, з Сережки худорба»…»

Олексій замислився, відклав стосик обгорілих сторінок. Йому потепліло в грудях. Його пам’ять ожила, як ця промокашка. Він раптом знову виразно почув голос Ксюші й побачив, як вона поправляє свої окуляри з товстими скельцями…

«Як удома тепло, як тихо. Як удома…» — Олексій подумки повернувся в їхню московську квартиру. І раптом звідти перемістився прямісінько у свою улюблену країну — Фінляндію, де вони з Ксюшею рибалили на безлюдному лісовому озері. Нікого навколо. Тиша. Водна гладь. Лілії. Сонце вже хилиться до заходу над вершечками ялин і сосон. Остання проводка — і ось він, удар.

Щука була справжньою цар-рибою — дванадцять кілограмів. Хвилин двадцять боротьби — і він підвів її до човна. Перед тим вона, мов дельфін в океанаріумі, зробила три «свічки», вистрибуючи з води на повен свій гігантський зріст і струшуючи величезною, зо чверть тулуба, зубастою довбешкою. Екземпляр! Крокодил!

Ксюша закричала: «Ой, не треба її в човен! Ми потонемо!». А коли вона таки опанувала себе й опустила підсак у в воду, туди влізла лише щуча голова. Потім, сяк-так нахиливши бортик, вони разом вкотили щуку в човен, і та почала стрибати, вигинатися й бити на всі боки гігантською головою і хвостом. Олексій дістав рибацький ніж і попросив Ксюшу не дивитися.

Коли вона знову обернулася, усе вже було скінчено. Щука більше не билася. На дні човна була калюжа крові. На руках Олексія теж була кров — щуча й своя.

Ксюша зробила зі щуки котлети. Як вона готувала! Усе що завгодно! Пальчики оближеш! Вони майже ніколи в Москві не ходили по ресторанах. По-перше, у Москві останні сто років не було й нема хоч трохи стерпної ресторанної культури. А по-друге, краще за Ксюшу все одно ніхто нічого приготувати не міг.

Наступного дня вони обідали самі у своєму затишному котеджі, що пахнув старим деревом і березовою лазнею. Вони щороку знімали його в серпні на два тижні. Котедж стояв на високому березі гігантського озера, яке розтяглося на десятки миль своїми низькими зеленими бухтами та скельними уступами. На обід були парові скоблені котлети зі щуки. З хріном і крижаною горілкою. І, звісно, із Ксюшиними маринованими огірками. Потім було кохання й щастя, таке безмежне, як озеро.

Завершувався вечір тим, що, купаючись на терасі в теплому призахідному сонці, він грав на гітарі й співав їй пісні.

За цигаркою цигарка, дим галузиться.

Здрастуй, вечоре нещастя і дощу.

Сумовита і безсила ходить музика,

Листопадить снігопадом досхочу[59].

Вона слухала його й курила довгі смачні сигарети, закутавшись у плед, і, прищурюючи свої з дитинства короткозорі очі, милувалася ним. А він нею.

Ксюша була зі знатної дворянської родини, родовід якої тягся від XVI століття. Її прапрапрадідусь у XVIII столітті був губернатором Санкт-Петербурзької губернії, вихователем імператора Павла Першого. Прапрабабця Фаїна була улюбленою актрисою драматурга Островського, служила в Олександринському театрі й першою виконала роль Катерини в «Грозі». Їхній із дворянином і графом шлюб викликав справжній скандал у вищому світі. Їй довелося піти з театру, щоби не ганьбити свого чоловіка-офіцера.

Ксюшиного дідуся розстріляли у 1937-му, а бабуся відсиділа у сталінських таборах два терміни, практично один за іншим, загалом п’ятнадцять років, і повернулася. Ксюша, яка ніколи не хизувалася своїм походженням, любила Росію своїх предків і батьків і ненавиділа Росію Єльцина й Путіна, плебея-алкоголіка та плебея-злодія, як вона колись висловилася, вперше й востаннє в житті дозволивши собі зверхність.

Вона не заперечувала, коли їм довелося виїхати в Америку. Поплакала на рідних могилках на Ваганьковському кладовищі, неподалік дому, і виїхала з Олексієм у Техас, жодного разу про це не пошкодувавши. Вона була останньою з роду, представники якого в різний час залишили Росію. Уцілілі нащадки були розкидані по всьому світі — від Парижа, Цюріха й Берліна до Далласа й Сіднея.

Олексій ще раз вдивився в промокашку своєї пам’яті й побачив Ксюшу, яка спускалася разом із ним сходами пологового будинку. Він ніс сплячого Арсенія, а вона, геть бліда, у чудовому зеленому велюровому піджаку, несла розкішний букет білих троянд.

Яка вона була красива. Як він любив її того дня. Як він був їй вдячний. Як він любив її й зараз.

Пам’ять Олексія справді стала, як промокашка. Вона вибірково відтворювала зараз лише «п’ятірки» з минулого життя з Ксюшею, а «трійки», «двійки» і «кілки» — ні. А вони були, і йому стало по-справжньому нестерпно соромно за них тепер, коли вона пішла. Він, як міг, старався про них не згадувати, але їхні обриси знов і знову вилазили й відбивалися ядучо-червоним кольором, як вічні «незадовільно» на чарівній промокашці…

Після того як вона пішла, життя його тривало наче під наркозом. Під її наркозом. Ксюші більше не було. Ніка стала дружиною іншого чоловіка. Усе решта втратило смак, колір і сенс.

На війні, у цьому аеропорті, серед цих дивовижних кіборгів наркоз часом відходив, і він знову повертався до справжнього життя. Він був удома, серед своїх. Але чомусь здавалося, що все це просто задовгий останній день.

Він не боявся смерті. Він радше чекав її. З певним інтересом. А поки, як у його улюбленій «Баладі Рединґтонської в’язниці» Оскара Вайлда,

Він просто пив відкритим ротом

Примарне світло днів,

Холодне світло днів останніх

Він пив, мов мед п’янкий[60].

Олексій відклав аркуші невідомої, але такої знайомої, наче він сам її написав, книжки, вимкнув ліхтарик, охопив свої коліна і спробував заснути. Та замість сну нахлинули спогади.

…Згадалося раптом ураз так багато всього, що воно не вмістилося в цій короткій миті, і він не побачив цілісної картинки, лише вловив відгомони запахів, кольору, відлуння нетутешніх голосів, музику… Накотило… і відпустило. Ні, не зовсім. Музика тривала, стаючи дедалі яснішою та