Окопні історії: фронтовий щоденник - Дмитро Степаненко

Щоденний підйом о шостій ранку і зарядка навіть для тих, хто був на виїзді чи стояв на посту.

Старожили на нові правила відверто забили, але загальний настрій у колективі був неприємним і занадто похмурим.

— Він нас уже так заганяв, що ми боїмося анекдоти розказувати, — жалілися новобранці з четвертої хвилі мобілізації, — лише чує, що хтось сміється, обов’язково знайде, чим настрій зіпсувати, або роботу підкине. Енергетичний вампір.

— Бунтуйте, бо він за рік вас так дістане, що біда буде. А ми підтримаємо.

Поки-що-лейтенант, якого Команділа постійно примушував ганяти бійців, теж став на наш бік:

— Ніхто не врятує такого командира, а друга рятуватимуть усі. Краще ми з хлопцями будемо друзями. А якщо ротному щось не подобається, це його проблеми. Нехай сам підлеглих напрягає.

Новачки виявилися дружними, вивернули кожуха ротному і решті шакалів прямо в очі. Бунт досягнув деяких компромісів: приймати душ вдень, ходити в кросівках, після нічного чергування не виходити на зарядку. Дембелям офіційно дозволили не носити піксельку (бо її в нас не було), пропускати зарядку (бо ми й так на неї не бігали) та їздити в сауну. Але загалом ні чорта не змінилося, обстановка в підрозділі була, як на зоні. Хлопці майже повним складом написали рапорти на ім’я командира бригади, щоб або змінили командира розвідувальної роти, або міняли роту. Команділа тим часом найбільш активних бунтівників перевів у 17-й та 34-й батальйони, на передову, а в штабі розповідав, що позбавляється аватарів.

Танчик

У розвідувальну роту прибув новий шакал із зовнішністю жовтого карлика з фільму «Місто гріхів». Придумав собі грізний позивний «Халк». Оскільки ніхто не пам’ятав ім’я кіноперсонажа, вигадали клоуну нове: «Танчик». Як синонім до «твердолобий» і аналог до «по пояс дерев’яний». Жадібний до сказу, де що побачить, відразу під себе гребе, все йому без кінця і краю треба. Зате, лише Кривбас їсти доварює, він тут як тут з мискою. Язик не повертається це чмо офіцером назвати.

У кращих традиціях голлівудських бойовиків Танчик розказав нам, що ми ніхто і нічогісінько не вміємо. Особливо його вразили такі кричущі недоліки: слабенька стройова підготовка, відсутність військової виправки і вперте небажання особового складу стояти перед ним у позі «струнко». Але він таки да, зробить із нас справжніх рексів. За допомогою фізичної підготовки й одному йому відомих секретів орігамі, фен-шуй та боротьби нанайських хлопчиків на мізинцях. Ми, наївні, вірили, що за дев’ять місяців війни хоча б дечого навчилися. Але справжній «проффесіонал», хоч і перший день в АТО, відразу розпізнав дилетантів.

Із 90 бійців роти бажання стати супер розвідниками виявили шестеро новачків. На першому ж занятті «Як зняти вартового» Танчик серйозно надрізав бойовим ножем п’яткове сухожилля улюбленому Прихвостню командира. А оскільки Прихвостень був відомим на всю бригаду стукачем, новобранці аж пищали від радості.

— Сподіваюся, це було не останнє кровопускання, а то я так ніколи й не навчуся зашивати різані рани, — висловив сподівання ротний медик, який у той день був на виїзді й пропустив поножовщину.

Танчик вигріб від ротного за підранка і на деякий час втратив інтерес до виховання Рембо/Командос. Заодно відмовився виїжджати на клапани:

— Пусть салдафони с рюкзакамі па пєрєдавой бєгают, а я афіцер і у мєня другіє задачі, сдесь, в тилу.

Бомж

Через кілька днів до мене підійшло двоє блюдолизів Команділи:

— Démon, «пріказ» ротного, щоб ти до обіду вимітався з намету, ти тут більше служити не будеш.

— Питань нема, хай офіційно переводить, я виберуся.

— Ні. Забирай манатки, і щоб духу твого тут не було.

— Цікавий прикол. А де мені жити? А якщо я зараз додому поїду і попадуся, хто відповідатиме?

— Не наші проблеми.

Кілька місяців намагався перевестися з розвідки, не відпускали, а під ДМБ пощастило. Додому їхати не ризикнув, все-таки це дезертирство, а служити залишилося два тижні.

Комендачі прийняли з обіймами, а я їм натомість пообіцяв допомогти ходити на пост до штабу. Як в анкеті: місце фактичного проживання не співпадає з місцем реєстрації. Через кілька днів, на вечірніх посиденьках, Тучка розповів:

— Я раніше думав, що ви всі з розвідки по черзі втікаєте з якихось особистих причин, а сьогодні зустрів біля штабу ротного вашого. Він відізвав мене в сторону і каже: «Ти же сматрі, кагда дакумєнти на Démonа будут гатови, нє забудь єму в ваєнік запісать, шчто он больше нє развєдчік, а камєндач. А то прієдєт дамой і будет хвастаца. Он больше нєдастоін разведчікам називаца». Мені не те що чути, дивитися на нього гидко було. Командир роти, цілий майор, сотня підлеглих, і раптом така дріб’язковість і підлість. Чоловік дев’ять місяців провоював, і «недостоин». Не хотів би я такого командира.

— Тучка, не звертай уваги. Мені наплювати, що у військовому квитку напишуть «стрілець-регулювальник». Хай хоч напишуть, що я коні пас. Те що я бачив і пройшов, у мене ніхто не відбере. Я правду знаю, й усі хлопці її теж знають. А шакал на те й шакал, щоб дзявкати.

Розстріл

Одному воїну світла після численних бойових трохи повело дах. Забув, що вже не на передовій і на посту в базовому таборі обстріляв машини на трасі та, за звичкою, прострілював лісосмугу. Наступного дня комбриг на загальному шикуванні великими буквами розказав, що з цього приводу думає.

Молодий, трохи офігевший новобранець ЧеПе (так, це справжній позивний) тихенько запитує:

— Дядьку Орлику, а що з ним тепер буде?

— Виведуть за лісосмугу, примусять викопати яму і розстріляють к бісу, — ховає усмішку вояка.

— А хіба так можна? — непокоїться ЧеПе.

— Раз плюнути! А в документах запишуть, що його сєпари застрелили. Бойові втрати. Герой. Медаль посмертно. Справі кінець.

— ?..

На посту

Давненько я не був біля штабу. А сьогодні заступаю на пост із його охорони. Ну що ж. Кара невелика, мушу відбувати. Тут обновка: хатка для чатових. Щоби ті мали де ховатися від сонця, вітру, дощу, снігу, граду та інших військово-польових неприємностей. Чотири кілки скріплені між собою так-сяк кількома поперечками й накриті двома шиферинами. А щоб скособочена хатка не впала, її з трьох боків підперли піддонами.

— А що, хтось будку машиною загорнув? Перекосило її не по-дитячому… Як вона взагалі ще тримається?

— То вона така й є, — пояснює чатовий, — я ще тиждень тому в ній сів, до бильця притулився, мало не розвалив.

— У нашій армії багато умільців, у яких руки