Окопні історії: фронтовий щоденник - Дмитро Степаненко

З часом стало зрозуміло: із нашого спостережного посту й сусідніх клапанів видно не все, що хочеться. Сєпари ховають техніку за териконами й у зеленці, побачити її можна лише згори.

— Мужики, нам для роботи розвідки зі штабу квадрокоптер видали, хай ротний привезе.

— Знаючи нашого Команділу… але телефонуйте.

— Товаришу майоре, тут є потреба в безпілотнику, ви як будете продукти до нас везти, прихопіть із собою.

— Пасмотрім.

Колискова

На війні сплять більше. Хоча не завжди вночі. І рідко більше кількох годин поспіль. Тут є три важливих причини прокинутися: чергування, обстріл і голод. Відчергував — знову ліг. Обстріл закінчується — мостишся спати далі. Якщо зголоднів, трохи складніше. Спочатку нашвидку перекушуєш і починаєш варити щось суттєве. А як вже добре поїси, знову залягаєш, щоб жирок зав’язався.

Від сну уривками швидко з’являється звичка засинати щоразу, коли ситий і зручно лежиш. Спати по чотири-шість разів на добу? Та легко. Є вільний час — спиш про запас. Проспати десять годин із двадцяти чотирьох — теж не рекорд. Солдат спить — служба йде. Сплячих без важливої причини не будять. Навіщо? Роботу можна й без них зробити. Або зробити пізніше. Хто це тут куди поспішає? Усі там будемо.

На спостережному посту я намагався швидше лягати спати. Чергування відстояв, щоденні справи завершено, не голодний, трохи втомлений, лежиш собі зручненько і роздивляєшся зоряне небо. Так ліньки, так добре, так затишно! У цей же час, коли сутінки непомітно переливаються у темряву, стає добре видно безпілотники. Рухливі зірочки літають із різною швидкістю, на різній висоті й у різних напрямах, але найкраще видно ті, котрі рухаються над лінією фронту. Про їхню появу сповіщає Дашка третього клапана. Черги трасерів точно вказують на літачок і супроводжують якийсь час його політ. Коли безпілотник залітає в зону досяжності сєпарських кулеметів, ті також пускають салюти. Потім безпілотник наближається до другого клапана, і звідти його теж частенько вітає важкий кулемет. Буває, один безпілотник обстрілюють до п’яти ДШК з усіх боків. Якщо зенітник вирішує, що літак не вище двох кілометрів, зенітка теж видає кілька залпів. Отак і летить безпілотник над нейтральною територією, обстрілюваний з обох боків нашими клапанами і сєпарськими опорними пунктами.

Тра-та-та-та-та! Тра-та-та… А-а-а-а-а-а…

Як я люблю цю колискову для дорослих хлопців!

Що б там не казали, а найміцніший і найздоровіший сон — на свіжому повітрі.

На передовій краще!

Опорний пункт

Після Мінських, вибачте за слово, «домовленостей» сєпари розперізувалися що не день, то більше, і крили нас щоночі та майже щодня. Наша важка артилерія деякий час переховувалася від ОБСЄшників, і клапани відбивалися тільки стрілкотнею. Одне добре, що після штурму Дебальцевого на клапани вздовж Горлівки понавозили автоматичні гранатомети, важкі кулемети ДШК, ПТУРи, зенітки і безвідкатні гармати. Ними офіційно теж не дозволяли користуватися, але головне, що вони були…

Із Горлівки в бік Новгородського витікають два зарічки. Вони прорізали собі долини, що сходяться в селі. На висотках понад зарічками зарилися в землю п’ятий і шостий клапани, а центральний — трохи нижчий пагорб із кладовищем, стояв пусткою.

Одного дня під обід із лісосмуги на центральний горбочок виїжджає КамАЗ, із нього вивантажуються з десяток сєпарів, зброя, ящики. І спокійненько так починають облаштовуватися. А що, місце гарне, до наших клапанів усього 2 км, можна навіть із кулеметів обстрілювати. Це не 3–4 км від Горлівки, звідки лише важке озброєння діставало. Командир шостого клапана по рації виходить на штаб:

— Центральний! Сєпари новий опорний пункт будують прямо між нашими позиціями.

— Спостерігайте.

— Вони готують позиції для важкого озброєння.

— Спостерігайте.

— Встановлюють міномети.

— Спостерігайте.

Старший вимикає рацію.

— Загальна тривога по посту! Вогонь!

Реактивний снаряд влупив поряд із «трудівниками», трохи поваляв і розкидав їхні хатки. Далі почалося. Дашка косила як у тирі. Гранати з АГСа трохи не долітали (у нього дальність усього 1700 метрів), але гранатометника це не зупинило, і він навоювався від душі. Автомати й кулемети доповнювали концерт, бо стрельнути по тимчасово живому москалю кортить кожному. На усю голову здивовані й щиро обурені порушенням режиму тиші сєпари позаскакували в КамАЗ (уже без скла, з пробитими скатами) і на ободах притопили по ґрунтовці назад у Горлівку. Ящики, трупаки і тяжко поранені залишилися лежати в творчому безладі. До кладовища продірявленим було всього метрів триста. П’ятий клапан (а чим ми гірші?) теж почав лупити з усіх стволів по втікаючому за лісосмугою КамАЗу. Зенітка зносила лісосмугу мов газонокосарка. Радісно збуджені танкісти (їм взагалі рідко випадає нагода постріляти) довго прогрівали танчик, виїхали на позицію і таки встигли разок пальнути. Вибухом із КамАЗа здуло ще кілька чи то ящиків, чи то сєпарів.

Усі ці побоїща роздраконили округу на добрий десяток кілометрів. Сусідні клапани позаскакували в окопи, перезарядили усі стволи і майже годину тривожилися, як бджоли у вуликах, доки дізналися про причину стрілянини і заспокоїлись.

Як сутеніло, на те місце приїхала ГАЗелька позбирати залишки. Її не чіпали, бо йти по трофеї відкритим полем під обстрілом із териконів трохи нерозумно, а трупаки кацапські нам і задарма не треба.

Ввечері, вмощуючись спати, я думав про те, який чудовий був сьогоднішній деньок. І про те, якими мають бути «голосні дні», якщо це «дні тиші».

Виховна робота

До воріт під’їжджає Урал. Із вікна виглядає щаслива морда:

— Прівєт, рєбята! Я вам баєпріпаси прівьоз укропав мачіть!

— Заєжай! — ворота позаду зачиняються.

— Вилазь, москалику, приїхав.

Витягли з кабіни мужика років 65, десь аж із Сибіру. Новенький, ще не навчився камуфляжі розрізняти. «Асвабадітєль» шахтарських народів трапився на диво балакучий і не менш злобний. Поки в’язали, увесь час верещав про укрофашистів, жидобандерівців і як він нас на шматки різатиме, коли повернеться до своїх. І усе те впереміш з відбірними матюками. Хтось із хлопців не витримав і зі словами:

— Побачимо, як ти однією рукою воюватимеш, — прострілив бандиту руку.

Але й після цього бронелобий сибіряк не заспокоївся. Поміж криками болю і матами обіцяв, що матушка-расєя уже зовсім скоро винищить усіх хахлів, навіть на насіння не залишиться. А хто потрапить у полон, позаздрить в’язням інквізиції. Він або щиро вірив у власне безсмертя, або спеціально вирішив присутніх розізлити і померти мученицькою смертю «за родіну, за путіна». Та померти не можна: занадто багато народу бачили тупоголового, доведеться здати СБУшникам для