Окопні історії: фронтовий щоденник - Дмитро Степаненко

розвідці. Сьогодні тут, завтра там. То міномети на дірявих наводите, то гаубиці. А я пів року на базі сидів у N-ську. Насилу випросився до Бармалєя на передок коректувальником. Думав, підкину недоросам тяжкенького на голову, а реально за два місяці, що я на Топольках, наші й не стріляли ні разу.

— То це ви в лютому під Дебальцеве ракети запускали?

— Була справа.

— Вони над нами пролітали. Шум такий, неначе надзвуковий літак над землею летить і зараз вліпить просто межи очі. Весь колектив лежав смирно на землі, лише згадували всім відому мать. Класна штука, але з тих пір їх не чув.

— Точно наші «Урагани». У мене навіть руки сверблять запустити кілька по Лугандону.

— Якого лиха нам той далекий бантустан? Горлівка — ось вона, під носом. Сюди парочку ракет давай!

— Ти не розумієш. Я сам Луганський. Зі мною половина родичів не спілкується через те, що за Україну воюю. А якщо вийде кілька кварталів розпорошити на атоми, це буде їм усім від мене палкий «Привіт!».

* * *

…Бах!..Бах!..Бах!

У зеленці біля терикону закінчив роботу мінометний дивізіон. Розрахунок повмощувався перепочити. Лише перекурили, прибігає зі спостережного поста весь у патріотичних наколках Лавр, витягує з ящиків ще кілька мін і споряджає їх.

— Ну й на закуску традиційний сюрприз, — по черзі закидає міни в трубу.

Бах!

— Особисто від мене, спеціально для дорогих земляків.

Бах!

— Ловіть, сусіди! Однокласники! Співробітники! Для вас, скотиняк, нічого не шкода!

Бах!

— Так стріляв би й стріляв.

Бах!

— Лавр, збавляй, залиш щось на завтра. А ти точно місцевий? Українською занадто гарно розмовляєш.

— Вишку шахтну бачите? Я на цій шахті до війни працював. Оці наколки — спеціально для колег, щоб тіпалися, коли я в душовій роздягатимусь. Місцевішого за мене у всьому секторі «С» не знайдете. А українська на дамбасі — ознака інтелекту й мінімальної освіти. Російською тут кожен бомж і наркоман вміє балакати.

Ротація

Тижня два по тилах сєпарів каталися дві самохідні артилерійські установки. Техніки в москалів вистачає, але ця парочка на нашій ділянці примелькалася своєю активністю. Вони ніколи двічі не стріляли з однієї позиції, щодня змінювали місце дислокації і ховалися подалі від житлових масивів. Що найнеприємніше — САУ активно намагалися влучити у нашу «Ліру». За плечима бригади всього один гаубичний дивізіон, і той спокою не має. Передова нервується. Інформатори розводять руками: чули, як стріляють, але не видно звідкіля. Безпілотники штабу сектору видають нам лише статичну інформацію із запізненням, а тут потрібні точні оперативні координати. Своєї пташечки немає. У біноклі противника не видно. Артилеристи відчули відповідальність моменту й пообіцяли могорич тому клапану, який засіче вражин. Здали в пункт прийому брухту машину латунних гільз і налаштувалися на грандіозну гулянку. Але до могоричу справа не дійшла.

Опівдні на передові позиції сєпарів виїхали дві САУ, чотири танчики й кілька бех. І спокійненько, як у себе вдома на полігоні, почали обстрілювати наші клапани.

— Мужики, це ж ті самі САУ! Головне не випустити! — зраділи бандерівці.

Для міцно заритої в землю піхоти, озброєної безвідкатними гарматами, ПТУРами й мінометами, бронетехніка — звичайна ціль. Особливо, якщо ще й наші гаубиці активно насипають. Через двадцять хвилин бою один кацапський танчик зрозумів, що щось пішло не так, і втік. Інші три, обидві САУ і бехи, немилосердно кіптюжачи небо, ще кілька годин догоряли.

— А що це було? — дивувалися бандери.

— Наче і свята нема, а такі подарунки…

— У Горлівку прибуло велике поповнення з тренувальних таборів, — пояснили інформатори, — у них руки свербіли по укропах постріляти. Вирішили показати місцевим сєпарам, як треба воювати. Показали. Повоювали. Ще й доби на передовій не відбули, а ви їх уже ротірували.

— Чудово! Чекаємо новеньких!

Собака

Із журналу запису спостережень розвідувальної групи.

(Черговий N).

10:00 Заступив на пост, усе спокійно.

10:30 В напрямі орієнтира № 6 на відстані 1800 метрів двоє людей граються з собакою.

10:40 Вибух на п’ятдесят метрів правіше і глибше по фронту від спостережного поста.

…

(Черговий Y).

12:00 Прийняв чергування, праворуч від поста валяється дріт від ПТУРа.

12:01 Здається, цього ідіота N з біноклем сєпари помітили. Винесли на відкрите місце ПТУР, встановили і вистрілили. Собачка… Добре що не попали.

12:02 Треба негайно переносити спостережний пост, поки по нас міномети не пристріляли.

Пристрілювальний залп

Місцеві інформатори з Горлівки повідомили, на якій вулиці і біля якого будинку стоять два «Гради». У Google Maps ми вирахували координати і передали артилеристам. Як стемніло, гаубиці зробили один залп. Зв’язалися з інформатором:

— Ну що, де снаряди лягли? У яку сторону поправки робити?

— Поправок не треба. Один снаряд ліг точно між «Градами», їм хана. А ще один розніс на клапті мінометний дивізіон, він ввечері сюди підтягнувся й поряд стояв. Так що досить.

— Е-е-е! Як це досить? — розсердилися артилеристи. — Ми пів дня снаряди розвантажували і до гармат носили. Налаштувалися години півтори постріляти, а тут — «досить». Так діла не буде. Давайте ще якісь координати, бо ми за себе не відповідаємо.

Артилеристи — люди тонкої душевної організації. Ледве від них відкараскалися.

Справа в тому, що артилеристи на виїзді, коли відпрацюють цілі, швиденько збираються, чіпляють гармати до тягачів і втікають на іншу позицію. Залишаючись на місці, ризикують під «Град» потрапити, або кацапські гаубиці залп у відповідь влуплять. А якщо боєприпаси не використати, важезні ящики зі снарядами знову треба на машину вантажити. Знизу вгору й швидко. Або посеред поля залишити. Це реальна підстава.

ЧЕТВЕРТА ХВИЛЯ

Повторний бунт

Коли ми повернулися з Топольок у Корівники, наш підрозділ нагадував філіал концтабору.

У наметі, розрахованому на двадцять чоловік, жило сорок. Збиті із соснових колод двоповерхові нари займали майже весь внутрішній простір намету. До того ж відстань між ярусами не давала можливості сидіти. Ти або лежиш, або йдеш надвір. Якщо якась міна прилетить, із намету ніхто вискочити не встигне, ці колоди кришкою домовини зверху ляжуть.

Після десятої вечора не можна розмовляти й сміятися, щоб не розбудити Команділу.

Ходити треба лише в берцях і формі-піксельці.

Душ можна приймати лише після десятої вечора.

Шакали стали кастою нероб: на пости не ходять, воду не набирають, казана помити — навіть не заїкайся. Зате, коли Кривбас їсти наварить, перші з мисками біжать.

У місто з’їздити, відпочити в сауні — табу.

Майже кожного дня шикування.

Кожних два-три дні навчальна тривога.

Від