У них щось негаразд з головою у тих росіян... - Анна-Лена Лаурен

Рано чи пізно міліціонери в сірих уніформах витягають їх з вагонів. Це відбувається швидко й непомітно, навіть потяг не стоїть довше, ніж треба на те, щоб зайшли та вийшли пасажири. Я ніколи не бачила, аби бомжі протестували, вони мовчки й покірно дають стягнути себе з лави й виволокти на перон. Тоді двері вагона зачиняються, і потяг їде собі далі. Ніхто з пасажирів і бровою не поведе. Це — Москва, місто, де або випливеш, або потонеш.

Москва не єдине місто в світі, де є безхатченки. Не бракує їх і в Гельсінкі, не кажучи вже про великі центральноєвропейські міста. Навіть скандинавські держави загального добробуту не зуміли дати собі ради з маргіналізацією у суспільстві. Тому я зовсім не хочу бути «всезнайком» у цьому питанні.

Однак існує таки відмінність — у кількості. На будь-якій великій станції московського метра повно безхатченків, які влаштовують собі десь у кутку тимчасове лігво, доки їх звідти не виженуть. У Росії, а надто в Москві, не існує жодного соціального захисту. Хто падає, то вже на саме дно...

Усе, що є в Москві бридкого, злиденного й брудного, бридкіше, злиденніше й брудніше, ніж можна собі уявити. А все гарне, величне й грандіозне вражає до глибини душі. Золотої середини не існує. Я ніколи не сприймала митей життя так реально й виразно, як у Москві. Тут весільна процесія може пройти повз людей, які

помирають — у буквальному значенні цього слова. Це місто пропахло людською сечею, випорожненнями, Ів Сен-Лораном і Шанель.

Я жила в багатьох країнах, але ніде не почувалася такою живою, як у Москві. Місто без кінця і краю. І водночас тут усе зовсім поряд. Життя і смерть. Сучасність і традиція. Злидні й розкіш. Висока культура і кіч.

Життя крихке. Щастя зрадливе. Усе, що маєш, будь-якої миті можуть відібрати — рубль обвалиться, урядники вирішать знести твій дім, бізнес доведуть до банкрутства. А трапиться так, не буде на кого опертися, окрім друзів та рідних, з якими ти — будемо сподіватися — зберіг добрі стосунки. Твоє буття беззахисне, жодні гаті не врятують...

Це жорстоко, це крає серце і це велично водночас. Навряд чи змогла б я прожити тут усе своє життя.

Коли я тільки приїхала до Москви, не могла позбутися мук сумління, проходячи повз жебраків у метрі. Особливо зворушували пенсіонери — до сліз. Та з часом я звикла до них, як і всі москвичі. Водночас я дуже гостро усвідомлюю, що живу ледь не в розкошах поряд із зубожілими людьми. З моральної боку це негідно, але що я можу вдіяти. Якщо ж дивитися з особистого кута зору, чи маю я право проходити повз тих, хто старцює, не давши їм милостиню?

З іншого боку: намагатися відкупитися від свого сумління копійкою, дарованою старцеві, — не що інше, як самообман. Окрім того, жебрацтво — бізнес, принаймні в тому разі, коли старцюють малі діти.

Для мене можливе єдине розв'язання проблеми — регулярно давати гроші зубожілим пенсіонерам. їм їх бракує, це я, принаймні знаю достеменно.

Більшість москвичів іноді байдуже тицяють дрібняки в руку жебракам і квапляться далі. Злидні — частина життя. Несправедливість і жахіття існування — частина суспільства. Москвичі не вважають своїм обов'язком якось боротися з несправедливістю, їм головне самим не потрапити в лапи несправедливості.

— Я приїхала до Москви без копійки в кишені. Влаштувалася на роботу й стала на ноги. Неправда, що в Росії можуть вижити тільки багаті, — каже моя подруга Ольга.

Вона переїхала до Москви з Кандалакші, вивчала іноземні мови в інституті, який закінчила з червоним дипломом, тобто з відзнакою. Нині працює на одній німецькій фірмі. На початку вона заробляла саме стільки, скільки коштувала оренда її помешкання — п'ятсот доларів. Ольга з чоловіком, викручувалися, як могли, заощаджуючи кожну копійку. Тепер їй підвищили платню, і вона може дозволити собі невеличку розкіш, як-от інтернет удома й місячний абонемент у тренажерній залі. Рівень життя зростає, хоч повільно, але неухильно, проте Ользі нічого не дістається задарма. Тому вона не розуміє, чому повинна відчувати солідарність з ізгоями суспільства — їй самаій доводиться щодня боротися за власне виживання.

Москва — місто вульгарно багатих та зубожілих людей. І все ж небезпека тут загрожує не більше, аніж у будь-якому іншому місті світу такого ж масштабу. За певних обставин між незнайомими людьми виникає тендітна довіра, яка особисто мені видається неймовірною. Скільки разів уночі, у п'ятницю або суботу, я вирішувала їхати додому з бару чи з гостини, виходила надвір, зупиняла перше-ліпше авто, домовлялася про ціну й сідала до водія. Так роблять усі. У Москві купа «чорних» таксі, самотні жінки сідають уночі до цілком незнайомих водіїв. У Гельсінкі, Стокгольмі чи Осло я б зроду не сіла в авто до незнайомця, а в Москві — жодних проблем!

Водії таксі переважно кавказці або вихідці з Середньої Азії — люди, які приїхали до Москви, щоб прогодувати свої родини. Вони часто охоче показують світлини дружин та дітей, яких бачать лише кілька разів на рік. Ці чоловіки смертельно стомлені й виснажені, але вперто ніч за ніччю ведуть борню з утомою, щоб вислати додому грошей, вивчити в університеті дітей — дати їм ліпше життя. Коли я розповідаю їм, що бувала в їхніх країнах у відрядженні, вони невимовно радіють, потішені такою честю. Небагато москвичів виказують хоч якесь зацікавлення до колишніх радянських провінцій.

Кажучи «Щасливо!» на прощання й зачиняючи за собою дверцята авта, я часто відчуваю окриленість, вдячність та радість. Радість від цієї теплої, людяної зустрічі посеред ночі, посеред метушливої Москви, зустрічі, яка ніколи-ніколи не повториться.

Як журналіст, я часто опиняються у складній ситуації, не знаючи, як описати нинішню Росію. У Фінляндії міцно усталилося уявлення про Росію як про оплот дикого капіталізму. Здається, навіщо