У них щось негаразд з головою у тих росіян... - Анна-Лена Лаурен

тому сенсі, що переймаються проблемами, коли ті з'являються, і тоді поступово беруться за їхнє розв'язання, не вибудовуючи якихось глобальних рішень і заготовок для тих рішень заздалегідь. Російські дачі приклад тому — їх ніколи не добудовують до остаточного вигляду, що дає більший простір фантазії. Завжди потішно показувати російські дачі фінським інженерам, які з роззявленими ротами оглядають немислимі й у фінських очах цілком приголомшливі споруди з божевільними пропорціями й чудернацькими прибудовами.

Інший приклад про автомобілі. Найкраща властивість зневажених на кожному кроці Жигулів та, що будь-який нормальний російський дядько може полагодити нескладні негаразди самостійно. Бо ж це авто — сама механіка, жодної електроніки. Та й взагалі, росіяни рідко бувають безпорадними, коли щось ламається, — у Росії до перманентних негараздів звикли. Рано чи пізно доводиться ремонтувати все. Дуже рідко речі ремонтують грунтовно, надовго; російська лазничка може бути напхом напхана всілякими тимчасовими пристроями, які винайшов господар.

Я часто замислююся, у чому причина оцього російського небажання планувати рішення заздалегідь? Воно виявляється у різних ситуаціях. Мої російські друзі, наприклад, не люблять узгоджувати зустрічі далеко наперед. Замість того, щоб умовитися: «Зустрічаємося завтра о восьмій вечора в Пропаганді», вони домовляються: «Здзвонимося завтра після обіду й вирішимо, де й коли зустрічаємося». Якщо ж уже про щось домовлено, треба неодмінно зателефонувати ще раз у день зустрічі, упевнитися, чи в планах нічого не змінилося. Інакше несподівано може трапитися так, що плани таки змінилися, і тоді сам собі будеш винний: з'явишся на зустріч, не переконавшись, чи твій приятель або товаришка справді вільні того дня, а вони не прийшли...

На думку спадає лише одне пояснення: упродовж століть росіяни жили в суспільстві, де ніхто і ні в чому не мав цілковитої певності, а несподівані повороти долі ставалися ледь не щодня. Навіщо витрачатися на солідний ремонт будинку, якщо тебе щомиті можуть з нього викинути. Навіщо домовлятися аж за цілу добу наперед, якщо завтра я можу померти?

Російський фаталізм робить життя гнучкішим і дає більший простір для швидкої зміни рішень. Це, в принципі, дуже практично: оскільки трапитися може все на світі, навіщо планувати заздалегідь.

Навіть подорожувати росіяни люблять без детально розробленого маршруту. Вислів «вирішимо на місці» типовий для обговорення спільних поїздок з російськими друзями. Вони просто вирушають у дорогу, а там буде видно, як розвиватимуться події. Тоді простіше припасувати власні плани до нових обставин.

А ось у робочих ситуаціях треба бути дуже обережним з усіма цими «вирішимо на місці». Коли восени 2006 року в Петербурзі ховали Марію Федорівну — данську принцесу Дагмар, раптом з'ясувалося, що я спізнилась з акредитацією: поховання збіглося у часі з іншим відрядженням, яке потім скасували. Тоді я зателефонувала до данського міністерства закордонних справ, яке миттю остудило мій запал.

— Жодного шансу. Місць для преси більше не залишилося, — повідомили мені.

Та я таки додзвонилася до Ірини, відповідальної за контакти з пресою в адміністрації Санкт-Петербурга. Вона пообіцяла все влаштувати.

— Приїжджайте, вирішимо на місці!

Ми з оператором зібрали апаратуру й вирушили в дорогу. Коли я заявилася до прес-центру, де. за словами Ірини, нас вже мала чекати акредитація, почалося справжнє пекло... Розшукати Ірину було марною справою. Прес-центром керувала Ксенія з російського міністерства культури, і її анітрохи не цікавило, що наобіцяли якісь ідіоти з адміністрації.

— Тут Я керую, і мені байдуже, про що ви там домовлялися з якоюсь Іриною! — репетувала Ксенія.

Я попросила її розмовляти зі мною нормальним тоном, та вона не зменшила децибелів. Тоді я теж перейшла на крик. Ми стояли, як два бойові півні, й верещали одна на одну, аж Ксенія вирішила, що достатньо мене провчила, і звіялася геть.

Наступного ранку я одержала наші акредитації, до того ж, найліпші місця, відведені для преси.

Тож Ірина мала рацію — усе вирішується на місці. Але на це пішов увесь день: телефонні дзвінки, факси, уклінні прохання — ситуація, повторення якої я, як журналіст, нізащо б не хотіла. Кожний такий день коштує працедавцеві сотні євро...

Але вернімося до головної теми розділу — росіяни неймовірно практичні й уміють використовувати речі, які чимало європейців давно вже викинули б на смітник. Їм вдається вирішувати проблеми вдома, на дачі, проблеми з автом, не викликаючи сантехніка й не віддаючи автомобіля у руки автомеханіка. Щоправда, у більшості випадків це тимчасові рішення, та вони здебільшого виправдані — поки щось поламається знову. І знову тоді щось придумається, як зарадити справі.

У цьому хисті я вбачаю цілеспрямованість і раціоналізм, такі не властиві, на загал, російському характерові. Я не раз подорожувала зі своїми російськими друзями. Вони безнадійно нераціональні й непрактичні, коли йдеться про узгодження спільної програми поїздки. Я спостерігаю за російською зовнішньою політикою: російські дипломати неперевершені майстри різати гілляку, на якій сидять. Я працювала з російськими журналістами і вважаю, що вони часто витрачають невиправдано багато часу на виконання своїх завдань, поводяться якось нелогічно.

Та коли треба збудувати будинок, відремонтувати автомобіль, виростити картоплю чи зафіксувати трубу, росіяни чудово дають собі раду — куди нам, фінам. Не кажу вже про інших мешканців Західної Європи.

Мені видається, росіяни набагато краще від нас уміють зосереджуватися на головному — якщо вже справді припече. До того ж, вони мають більше фантазії і не відають, що таке упередженість, пробують і одне, і інше, доки не досягнуть результату. Бо ж звідки знати, що вийде з затії, якщо не спробувати... Фіни при цьому, звісно, похитали б лишень головою, та яке це має значення, якщо ідея працює!

Не варто занадто впадати в залежність від дрібниць — оце практична порада з виживання тим, хто має намір пожити в Росії. Здається, саме так виживають при різних політичних режимах самі росіяни.

РОЗДІЛ 14
ПРО РОСІЙСЬКІ КОНТРАСТИ

Іноді в московському метрі ніс раптом забиває різким запахом, ні, смородом бомжа.

Звиклі до цього явища москвичі миттю визначають, де саме в вагоні лежить безхатченко. Суміш запахів не піддається