Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

У полудні, у залоговій "менажі", ми познайомилися зі заступником військового секретаря, майором Бубелою. Військовий секретар, полковник Вітовський, був у відїзді. Бубела, ще зовсім молода людина, не дивлячись на високу посаду, тримав себе дисципліновано й без жадних фальшивих нот.

Я звернув увагу також на те, що в Тернополі, місці осідку Військового Секретаріяту з усіма його тиловими установами, не було ні одного старшини вищої ранги. Як ми довідалися пізніше, це було ознакою всієї молодої Галицької Армії, — майорів і підполковників можна було порахувати на пальцях.

У той самий день ми відвідали Раду Державних Секретарів з др. К. Левицьким на чолі. При цьому був і голова Національної Ради, фактичний президент 3.У.Н.Р., др. Е. Петрушевич. Саме перед нашими відвідинами відбувалася нарада щодо директив др. В. Панейкові, який мав відїхати до Парижу для оборони перед Найвищою Радою наших інтересів. Ось тому також і нам поставлено низку запитів у справі подій на Наддніпрянщині. Секретарів цікавили більш усього наші прогнози. Самі вони далеко не були оптимістами; у запитах відчувалася нотка занепокоєння, бо події на Великій Україні цілком перевернули всі їх пляни. Назагал зібрані робили додатне вражіння. Помітно було більшу увагу до маштабу часу, просторів, і до наших ресурсів боротьби, більшу увагу до нашого міжнароднього положення та, взагалі, не було того примітивного: "всім, всім і закордон"… Щож до фронту, то ми не одержали нічого вичерпуючого. Це мені вже не подобалося. Казали, що якийсь легендарний майор Ерле в "Начальній" усе нам зясує.

По наших відвідинах отримали ми наказ Державного Секретаріяту про призначення мене начальним вождем, а полк. Мишківського начальником штабу Української Галицької Армії.

Підчас моєї дальшої служби я ніколи не зловживав титулом начального вождя. Я завжди підписувався, як командуючий Армією, тобто клав вагу на технічне кирування військовим ділом, бо вважав, що в тих умовах духовий провід має належати більше Військовому Секретареві, як синові своєї землі. Треба було бути обєктивним: "Збруч" відогравав тоді свою ролю. Правда, кращі люде з обох боків вже тоді стреміли до знищення "Збруча", але всеж це питання було реальним і викликало численні перешкоди.

Тогож дня ми поїхали двома автами до місця постою "Начальної" у Бережанах.

Як Тернопіль був часовим політичним осередком Галичини, так у Бережанах після залишення Львова (22. листопаду) отаборилася Начальна Команда У.Г.А. Оперативна частина займала досить просторий будинок б. австрійського суду.

Військові установи, які ми знайшли в Бережанах, мали ще тимчасовий характер. Лише оперативна частина, заходами молодого енергійного майора Ерле, була більш-менш зорганізованою в маштабі, що відповідав потребам кирування порівнююче невеличким відділом військ. Найслабшим місцем був звязок, і то зогляду на брак технічних засобів. Майор Ерле дуже зрадів, колі довідався від полк. Мишківського, що він привіз деякі речі для звязкової служби.

Згідно зі звітом майора Ерле, що виконував, у той час обовязки начальника штабу й першого квартирмейстра, ситуація на театрі військових подій (простір Сокаль — Бібрка — Перемишль) представлялася так: у Львові й Перемишлі були поляки, наші більші відділи знаходилися з ними в сталому стику; уся площа була сферою ділання невеличких формацій і партизанських відділів полк. Долуда; залізниці Львів — Перемишль, а інколи також Рава — Львів, були в руках поляків. Майор Ерле очікував появи нових ворожих сил, — особливо на напрямках: Володимир Вол. — Сокаль. Люблін — Рава, Персмишль — Стрий. Цей останній напрямок вважався найбільш небезпечним. Там був відділ досвідченого генерала Кравса.

Наші сили, за винятком славної ще з часів світової війни бригади У.С.С., яку треба було вважати вповні сконсолідованою військовою одиницею з бойовими традиціями (дві-три тисячі стрільців), були ще в стані формування. Вони повстали з австрійських частин, в яких переважав український елсмент, і по своїй бойовій структурі та кількости в середині листопаду мали ще несталий характер. Також були ріжні окремі сотні (Шепаровича), куріні, полки й бригада Кравса.

У всіх частинах залишилося чимало німецьких старшин. Користь з них була очевидною. Більшість з них брала активну участь в організації старшинського корпусу, й особливо штабових установ. Така роля старшин-німців не могла не відбитися на системі управління, а навіть і на службовій мові. Всі оперативні накази видавалися в двох мовах, а всі телефонні розмови ведено звичайно в німецькій мові.

Я й полк. Мишківський опинилися в умовах, до яких ми не були призвичаєні. Крім того, що ми не розуміли чужих термінів, ми зіткнулися з іншим розумінням річей у питаннях оперативного характеру та військово-організаційного порядку. Ми рішили не робити відразу великих змін і стреміти на практиці поволі вщеплювати командному складові нашу військову доктрину.

Загальний боєвий склад армії не підносився вище 15 тисяч з щось 40 гарматами[6]. Харчевий склад треба було рахувати подвійно. Озброєння було дуже ріжноманітне. В артилєрії иайбільшим калібром були дуже цінна для тодішніх наших операцій 15. сент. гармата. Технічних засобів не було зовсім. Всі фронтові частини жили, так мовити, "самопасом", при чому місцеві інтереси у всіх, — це цілком природнє явище в молодій армії, — стояли на першому місці. Справа від цього чимало терпіла. Дійсність не була потішаючою. Ясно, що ми мали діло з військовою організацією, яка ледве-ледве, до тогож самотжки, головно з ініціятиви низів, пробувала стати на власні ноги.

Перед нами стала низка питань. — Хто буде наш ворог? Чи буде він у боротьбі проти нас самітний? Як розвиватимуться далі події на Наддніпрянщині? Зрештою, і то мабуть саме головне, чи той прояв національної волі, що мав місце 1. листопаду на всій території Галичини, був дійсно зрілим чином, чи розрахованою лише на анархію — авантюру, що була наслідком розвалу держави Габсбургів?

Пильно студіюючи загальне положення, ми особливо уважно дивилися на властивий галицький терен, намагаючися знайти в мало знаній нам атмосфері підстави майбутньої відпорности й здатности Галичини