Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Неуспіх наших двох західних груп (Хирів і Любень) сильно відбився в боротьбі на рішаючому напрямку. Проте ми мали ще сказати своє останнє слово, бо залізниця Стрий — Наварія — Львів була забита потягами з надходячою до нас підмогою з Великої України; галицькі частини були на цьому напрямку, такби мовити, авангардними й мали забезпечити спокійне нагромадження наших сил, що прибували до Наварії.
Зима того року була сніжна й порівнююче сувора. Це відбивалося на нашому маневруванні, бо наші технічні засоби пересування були дуже примітивні; Начальна Команда ще мала кілька авт (у штабі називали іх гумористично "автяками"), — рештаж частин армії мусіла користуватися підводами.
Двома автами ми, коли не помиляюся, у ночі з 25. на 26. грудня виїхали до Бібрки, де, згідно з наказам, мала розташуватися Начальна Команда. Це — маленьке містечко, що лежить щось 35 кільометрів від Львова. Зогляду на великий сніг, ми сильно спізнювалися. Подорозі в начальника штабу виринула навіть думка відложити наступ ще на один день, проте я надавав ментові несподіванки наших операцій найбільшу вагу й тому рішуче відхилив його пропозицію. Як ми вже бачили вище, завдяки певним недомаганням штабу групи Бізанца та завдяки шпіонажі, польське командування вже 26. було досконало поінформоване, що "в околиці Глинної-Пустомитів українці сконцентрували кілька курінів отамана Петлюри, що прибули з околиць Києва". До того перебіжчики подали полякам також і напрям наступу на Ставчани.
Алеж, при всіх тих несприяючих нам обставинах, поляки не знали ще про моральний стан частин, які прийшли нам на підмогу. Коли взяти на увагу брак резерв у поляків, то саме це й мало відогравати в двобою рішаючу ролю. Сталося так, що з першими поважними втратами у лавах наддніпрянців, почулася голосна критика всіх оперативних розпоряджень, а далі: "Чого ми будемо воювати за чужу землю, хиба у нас своєї мало?". "Поляки теж наші брати"… У той самий час "брати" немилосерно били з гармат… Коли всі "аргументи" були вичерпані, то наддніпрянські частини просто відмовилися продовжувати наступ. На нещастя, на лінії Львів — Стрий показався ворожий бронепотяг. Счинилася паніка. Командуючий рішив вивести наддніпрянців з бою й продовжувати наступ тільки галицькими частинами. Маємо завдячувати його кавалєрійській вдачі, що наш бій не "нагло завалився".
У сильно послабленому складі відділ продовжував наступ. Деякі частини дійшли навіть до самих передмість. Начальник групи особисто був там… Але все це не мало характеру розмірено опущеного на болюче місце ворога важкого меча, а більше нагадувало демонстративні уколи легким рапіром, чим лише дратовано ворога й викликувано в нього оптимізм щодо протинаступу.
На перебіг справ на інших ділянках командування не мало підстав жалітися. Частини зробили все, що було в їх силах. Ступнево бої перейшли в ліквідаційну стадію й 30. грудня зовсім затихли.
Своєю зручною, щодо тактичних ходів, акціею генерал Зєлінский цілковито змінив до 18. грудня положення на напрямкові Перемишль — Хирів — Самбір. 24. його група стояла вже в Городку Ягайлонському, який визначено йому наперед за вихідну точку для нової серії боїв вже на напрямку Городок — Любень В., чим малося вивести львівську залогу з надзвичайно скрутного стану. У першому й другому випадках маємо докази того, що для спонукання пасивних частин до геройських чинів часто вистарчає прилучити до них невелику, але міцну духом частину. Правда, обставини сильно сприяли воякам Зєлінского, бо під Ставчанами польський жовнір зустрівся з розагітованим козаком, для якого вже не було нічого святого.
Із всього раніш наведеного видно, зякою увагою Начальна Команда ставилася до прибувших спід Києва частин. Не можемо обвинувачувати також і військову владу У.Н.Р. у недбайливости, тим більше у злому намірі, бо в той час моральний стан широких мас був дуже несталий, відхилення від нормального стану були так великі й несподівані, що про чиюсь відповідальність не слід навіть говорити.
Не можемо не погодитися з генерал-квартирмайстром Головної Команди Армії У.Н.Р., який пише: "Лише найбільше свідома меншість захоплена національною ідеєю. Решта-ж хоче співпраці з Великоросією. Звичайно не підлеглости, а федерації з нею на умовинах рівного з рівним… 3 цим треба рахуватися; хоч якби це не було боляче для ідейних кировників національного відродження. У цю точку і направляють свої зусилля як большевики так і реакційні елементи". Пізніше стало відомо, що також і поляки в своїй пропаганді скористалися цим слабим місцем душі наддніпрянського козака.
Зовсім інший настрій панував у Галичині. Тому треба було вжити заходів, щоби гангрена не перенеслася й на здорову душу галицького стрільця. Начальна Команда без проволікань рішила перекинути Дніпровську Бригаду назад за Збруч. Не всі частини цеї Бригади були в цілком безнадійному стані, два-три куріні ще можно було терпіти, а щодо гарматчиків, то вони добре тримали себе у боях під Львовом ще довший час пізніще.
Обезброєння бригади не пройшло без крови, і то значної. Коло 140 людей поранено й забито. Чимало побито також і коней. Козаки не вірили попередженням старшин-галичан, що відмова зложити зброю потягне за собою відкриття кулеметного вогню… Хоч як коротко тривав огонь кулеметів, всеж він зробив великі спустошення. У лавах дніпровців почалася паніка й вони дали згоду підлягати всім наказам Начальної Команди.
Для Начальної Команди було вповні зрозумілим, що "Довудство" старатиметься використати те положення, яке витворилось під кінець грудня 1918. р. Польська команда дає приказ ген. Ромерові, командантові "групи Буг" (головні сили групи: бригада полк. Кулінского й група підполк. Заржіцкого) прилучитися до військ львівської округи, щоб спільно заатакувати наші групи на Південний Захід від Львова й їх остаточно розбити. Цей успіх мав послужити місцевій команді вихідною базою дальших операцій для "пацифікації зревольтованого українського населення". Околиця Рави Руської мала бути пляцдармом для концентрації війська, що розпочинало свою чинність в напрямку на Жовкву. Треба передівсім відмітити характерну рису цеї операції, що випливала з самої постави ген. Ромера, як активного кавалериста, отже
