Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Історія революційних війн лише стверджуе правдивість цих тверджень. Цілком зрозуміло, чому ген. Денікин, що вирішив "гордієв вузол" большевизму розвязати мечем, змушений був чіплятися України, козацьких районів та Сибіру, бо без цього для нього стався би сумний факт: генерал був би без війська, без матеріяльних ресурсів.

Все це гетьманство зрозуміло, але воно сильно потерпіло передовсім од політичної заскорузлости наших "Малоросів", а ще більше від "гуманного" відношення гетьманства до втікачів з обшарів, що були заняті радянською владою, Гетьманство, — що під своїми зовнішніми політичними формами поклало програму, яку охарактеризую речениям: "шлях до успіху в національній справі через христіянську мораль, організацію продуцентів, міжклясовий компроміс, джентльменство, дисціпліну, патріотизм та спеціялізацію в практичних ділянках державної і громадської праці" — було цими елементами, яких саме закликано до ролі конструкторів-інженерів, замало підтримане; під оглядом певних поступовань й провоковань в доведеним, що певна частина "Малоросів" з табору "неділимців" поставила собі завданням — використати час гетьманату й під захистом німецького багнета "зробити навіть саме імя — Украіїа для мас ненависним". Як психологічним рабам, їм не було знайоме й почуття вдячности. Особисто я не дозволяв собі виступати супроти тих наших федералістів, — що орієнтувалися на схід чи на захід — коли вони були в наших лавах, але інакше, як психольогічними плазунами не зміг би я назвати тих з них, які, не маючи мужности чи розуму здобутися на поширення в масах своєї позиції, кидають наші ряди й біжать до інших народів, аби за чужою допомогою помститися на своїх людях за своє власне убожество.

Завинила й чимало наша демократія революційна, яка вдруге — вперше за Центральної Ради — знов загрузла в моментах програмових. Компроміс не був їм по силах. Політики доброї волі й в цьому таборі пасли задніх.

Закони боротьби кажуть, що перша умова для успішного переведения її — в лад — порядок у самій державі та моральне піднесення. Це останнє, як прояв усвідомленного й визнаного вже й широкими масами бажання й необхідности усунити зі шляху нації черргову перешкоду, що заважав їй осягнути свою мету; — а друге, що її доповнює, це те, що червоною ниткою тягнеться в творах президента Т. Г. Масарика й про що я не раз згадуватиму, що "в боротьбі, почуття необхідно брати під контролю холодного розуму".

Гетьман не примусив чекати мене довго на розпорядження. Через генерального писаря я одержав повідомлення про те, що моє прохання прихильно полагоджено. Це для мене було ознакою, що ми взагалі напередодні ліквідації боротьби. Не криючись, сідаю в поїзд, їду в напрямку на Катеринославщину, щоб долю свою сполучити з тими, які розуміють мене з півслова, перед якими мені не доведеться зясовувати своє поступовання, бо цінять мої може кволі, може невдячні, але щирі змагання спинити даремне пролиття рідної крови на потіху ворогам нашої Держави, які уважно стежили за всіма перипетіями боротьби…

"Українсько-польська війна" має бути другою з черги працею у плянованім циклю п. н. "Звіти і спогади", що творитиме матеріял для будучого військового історика. Поява її друком тепер перед першою працею є наслідком більшого зацікавлення цею боротьбою з боку її учасників.

Я не входжу надто в подробиці війни та помірно мало оголошую документів; мені ходило передусім про виказання метод нашої оружної боротьби з ворогом, способів добування засобів та їх виористовування. Крім цього, старався я довести, що поруч військової акції, веденої після доцільного пляну, є ще конечна для перемоги зручна дипльоматична боротьба; також мав я на ціли вказати на необхідність добре зорганізованого і вірно реагуючого на фронтові події— запілля.

Про останній червневий протинаступ У. Г. А. дуже цікавий і під тактичним і під моральним оглядом, сказав я дуже мало, бо був я тоді в ролі обсерватора. Це завдання залишаю тим, хто цей протинаступ переводив до кінця.

Почуваюся до обовязку висловити на цьому місці свою щиру подяку всім, що прислужилися до появи цеї праці друком, уперше на сторінках "Розбудови Нації" — а це Редакції "Розбудови Нації" за поміч у приготуванні її до друку й старшинам У. Г. А. та Армії У. Н. Р. за поміч при зложенні її у формі окремого видання.

Прага, 1. XI. 1929.

Генерал-поручник М. Омелянович-Павленко.

Місяць листопад протягом цілої революції був на Україні місяцем помітних рухів робітничих і селянських мас, місяцем, коли революційна енергія вибухала з особливою силою. Так було й в 1918. р. 3 датою 14. XI. 18 лучиться згадка про повстання проти гетьманської влади.

Не думаю подавати тут своєї оцінки цеї події, — історія дасть свій присуд, — я хочу лише відмітити, що ця подія поважно заважила в перебігові подій на Заході України, де після "першого листопаду" повстала революційним шляхом молода Західно-Українська Народня Республіка.

Безумовно, самий факт існування організованої гетьманської держави сильно впливав на розрахунки ініціяторів відомої "перше-листопадової" події. Тому при висвітленні подій, що розгорнулися на терені Галичини протягом кінця 1918. року й початку 1919. року, не можна промовчувати того льогічного звязку, що заходив поміж цими двома фактами.

Від 15. листопада ст. Фастів була ставкою повстанчих військ. З ріжних кінців сходилися під прапор Директорії всі незадоволені режимом Гетьмана, всі, хто так чи інакше рахував себе покривдженим, неоціненим по заслугах, а разом з тим чимало елементу з природи неспокійного, для якого хаос й анархія були рідною стихією. Події показали, що таких було найбільше. Були всеж і інші.