Українська література » Публіцистика » Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Читаємо онлайн Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Безсторонній глядач побачив би на ст. Фастів невелику групу галичан, що спокійно ходили від одного бурхливого гурту наддніпрянців до другого. Мовчки прислухувалнся вони до гомону вояків, щось нотували та зрідка обмінювалися кількома фразами.

Я особисто теж не поділяв загальної радости, — я ніколи не бачив спасіння у розбраті. Мої настрої були мабуть споріднені з настроями мовчазної групи, бо час-від-часу ми мимохіть зустрічалися, а зрештою сталося так, що майже одночасно опинилися коло самою вагону Директорії. Я звернувся до вартового старшини й просив його докласти Головному Отаманові про мій приїзд. При цьому я голосно назвав моє призвище. Тоді до мене наблизився один з галичан і запитав: "Ви будете генерал Омелянович-Павленко?" — "Так!" — "Ми, — делегати від Галицької Національної Ради, й вже третій день виглядаємо Вас тут".

Це був Льонгін Цегельський, висланець Г. Н. Ради на Велику Україну для полагодження справ допомоги молодій Галицькій Республіці в її боротьбі проти поляків. Між іншими справами делегація мала просити урядові кола призначити на галицький фронт кількох вищих старшин для організації Начальної Команди.

Др. Цегельський познайомив мене з другим членом делєгації. Наскільки пригадую собі це був др. Дмиро Левицький і здається, Д. Паліїв. 3 розмови я довідався, що, зібравши всебічні інформації про ріжних старшин вищої ранги, вони зупинили свій вибір на мені, і на це мають вже згоду Ген. Осецького, тодішнього начальника штабу повстанчої армії, як також і членів Директорії. Ходило лише про особисте знайомство й мою згоду.

Я вже казав, що повстанчий рух мене турбував. Довго не міркуючи, я дав свою згоду. Одначе формальну згоду я обіцяв дати лише після мого зорієнтовання про справи у ген. Осецького й Головного Отамана С. Петлюри.

Мені не довго прийшлося чекати на послухання. С. Петлюра прийняв мене в свойому переділі. Це було, здається, взагалі третє моє побачення з ним. Він підтвердив мені, що Директорія погоджується на моє призначення, і після досить туманного зясовання стану на галицькому фронті, зазначив мені, що я можу бути цілком спокійним, бо за два тижні він має надію бути в Києві, і що тоді я можу розраховувати на два наддніпрянські корпуси. Опановання Львовом, на його думку, мало бути рішаючим моментом боєвих операцій на терені Західної України. Приблизно теж саме я почув від ген. Осецького (його знав я добре ще з курсів штаб-старшинської школи в Оранієнбурзі). Швидко далося полагодити всі формальности, і в той самий вечір я мав виіїхати до Галичини, бо інакше я й делегати ризикували, що будуть відрізаними.

Цілком натурально, що вибір старшини на посаду начальника штабу делегація хотіла зробити в порозумінні зі мною… Одначе не приходилося довго вибирати: у розпорядженні повстанчого штабу був лише один старшина Генерального штабу, — полковник Мишківський. Віп випадково натрапив на повстанців; його взяли в полон і, як запідозреного в "федеративних симпатіях", замкнули в одному з вагонів штабового потягу.

Це "непорозуміння" не страшило делегатів, — вони хотіли почути лише мою думку. Полк. Мишківського особисто я не знав, і тому просив делегацію дати мені можливість побачити його принайменше хвилево для обміну думками. Покійник зробив на мене вражіння солідної штабової сили, — людини, що підноситься над загальний рівень.

Не вагаючись, і він радо прийняв пропозицію Національної Ради. У той же вечір в супроводі ще двох старшин ми відправилися в дорогу через Жмеринку-Підволочиська. Ми не мали самого примітивного забезпечення з матеріяльного боку. Вже в дорозі члени делегації видобули для нас білизну й, здається, англійські військові плащі. Під розмірений стукіт потягу я замислився. А було про що думати! Чи міг я ще два-три дні назад, коли з дозволу Гетьмана пробирався до повстанчої армії, лявруючи поміж місцями постою повстанців, думати про те, що революційна хвиля кине, мене на самий Захід України та ще й на відповідальне становище, характер й обсяг якого ні я, ні мій начальник штабу, собі навіть приблизно не уявляли. На всі спроби делегатів довідатися в нас про наші пляни ми могли лише відповідати: "Приїдемо — побачимо"…

***

Залізниця Фастів — Жмеринка — Підволочиська робила на нас вражіннія, немов вона була ареною запеклої боротьби. Особливо все промовляло за тим, що вузлові станції були пунктами, де змагання досягали виключної напружености. Наче у калейдоскопі промайнули перед нами протягом малюнки боротьби жахливіші один від другого. Ніч також не була спокійна. Найбільше залишилися в памяти ті моменти, коли фігурували німецькі вояки в їхньому своєрідньому озброєнні. Вони навіть серед революційної пожежі заховували свій фільософічний спокій.

Мимохіть пригадую собі німецькі баталіони на вулицях Києва: розміреним, повним величавого спокою кроком текла залізна річка озброєного люду з вулиці у вулицю, з площі на площу. Було вражіння, що вони не потерплять па свойому шляху жадних перешкод. Баталіони зупинилися, стали вільно, поодинокі вояки мовчки запалили свої люльки, — але темпо лишалося все так же рівне і спокійне. Все наперед обмірковано й розраховано! Пізніше, у 1921. р. у самій Німеччині я також відчув це темпо, але вже в ширшому державному маштабі. Хоч як тяжкі були тоді часи, але й тоді "langsam, аbеr sicher", здавалося, було фільософічною підставою усіх змагань цеї, безумовно, передової нації. На фоні нашого листопадового революційного розгардіяшу цей спокій був надзвичайним, вартим згадки, контрастом.

Час від часу повстанці зупиняли наш потяг і робили перегляд. Мене особливо цікавили отамани. — Хто вони, з яких недрів вийшли в такій кількости? — Не тяжко було мені визнати їх соціяльну приналежність, службовий і громадський стаж. Я їх знав. Назагал це були жертви невдалої реформи військового міністра, ген. Рогози. Ініціятори повстання повинні дякувати генералові, що бажаючи піднести фаховий рівень в арміі (у мене лишилося вражіння, що ген. Рогоза був дійсно українським державником), надто необдуманно віднісся до численних молодих кадрів, які були кістю від кости нашого селянина, переважно діяльними учасниками великої війни й до тогож жертвами її.

Як командантові 11. дівізії на Полтавщині, мені довелося бути свідком великої метаморфози: з карної молоді після реформи ген. Рогози повставали раптово кадри запасовців-революціонерів. Пригадую собі, що я сильно обурювався й реагував на цю невдалу міру всіма дозволеними мені військовою дисципліною засобами. Факти доводять, що брак ширшого

Відгуки про книгу Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: