Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової - Леонід Олександрович Сапожніков

Момент істини для цієї пропаганди настав наприкінці січня 1944 року поблизу Черкас, де війська 1-го Українського фронту оточили 60-тисячне угруповання противника. У темряві з рупорів на вантажівках лунало:

— Ви оточені і приречені на знищення! Допомоги вам чекати нема звідки. Повторюється трагедія Сталінграда! Тоді за наказом Гітлера 200 тисяч солдатів загинули в боях. Вам загрожує та ж сама участь! Тому беріть свою долю у власні руки. Йдіть до нас і приєднуйтесь до Союзу німецьких офіцерів!..

Німці відповідали вогнем. На радянський бік перебігли одиниці. А генерал Штеммерман, який командував оточеними військами, не відповів на лист Зейдліца із пропозицією здатися, про що доповів у Берлін. Німецький військовий трибунал заочно присудив Зейдліца до смертної кари за державну зраду.

Десант у «Вовче лігво»

Подумалось: адже Власов теж міг би писати листи радянським воєначальникам! Він казав німцям, що Тимошенко та Будьонний налаштовані проти Сталіна, а Рокосовський не забув, у чиїх підвалах йому вибили зуби... Як могли б виглядати такі листи? Та хоч би й так: «Дорогий товаришу, знаючи не з чуток твоє особисте ставлення до Сталіна і його злочинного режиму, закликаю тебе для блага нашої Вітчизни...» — ну і так далі. Підпис: «Твій Андрій Власов». Щоб розстріляти адресата, більш ніж досить...

Але Власов, зберігаючи залишки офіцерської честі, не грав у подібні ігри, а його шефи з відомства Гіммлера просто до цього не додумалися. Мабуть, вони вважали, що адресат діятиме, як генерал Штеммерман («Доповідаю, що отримав листа від зрадника Батьківщини і не відповів на нього»), чим відведе від себе всякі підозри. Погано вони знали товариша Сталіна!

Ну, чого не було, того не було, і слава Богу. Поміркуймо краще, чому власівські заклики давали ефект, а звернення «Союзу німецьких офіцерів» — ні. Головна причина, мені здається, була в тому, що відозви Власова писав він сам зі своїми російськими помічниками. Німці проштовхували туди окремі фрази, але загалом текст складали колишні радянські офіцери. Добре знаючи обстановку в Червоній армії, вони розраховували здебільшого на перебіжчиків-одинаків чи на невеликі групи (кожна листівка слугувала перепусткою для здачі в полон). А звернення СНО до противника складали літератори НКВС. Їм здавалося, що німці як організований народ перебігатимуть до нас цілими підрозділами («Присилайте за детальними інструкціями парламентерів з білими прапорами!»). Вони не врахували, що без участі старших офіцерів вермахту таке неможливо, але ті рідко зраджували присязі навіть у полоні, а на фронті й поготів. До того ж нерозумно було пропонувати оточеним негайно вступати до СНО, їм би негайно попоїсти та обігрітися.

Зейдліц міг би сказати своїм кураторам, що текст гарний, але не для німців. Можливо, йому забракло рішучості. А скоріш за все, його думкою не дуже-то й цікавились...

Отже, експеримент під Черкасами було з тріском провалено. Сталін гнівався: виходило, що його недолуга пропаганда програє власівській! Вождь охолонув до «Союзу німецьких офіцерів». Але енергійний Зейдліц не заспокоївся. Він надіслав радянському керівництву таємну пропозицію створити з німецьких військовополонених невелику армію (сім генералів, півтори тисячі офіцерів і сорок дві тисячі солдатів) і десантувати її у Східній Пруссії, в районі ставки «Вовче лігво». Він обіцяв розгромити гарнізон ставки й усунути Гітлера.

Сталін, звісно, відмовив. Вождь не дуже довіряв власним солдатам, а тут сорок тисяч озброєних німців! До того ж він зовсім не був зацікавлений в усуненні Гітлера. Адже фюрер як верховний головнокомандувач постійно ламав плани своїх генералів. Крім того, Сталін розумів: поки «кривавий Адольф» при владі, Англія і США навряд чи підуть на сепаратний мир з Німеччиною й до кінця війни лишатимуться союзниками СРСР.

Дивно, але є свідоцтво, що «солдатів Зейдліца» бачили під час штурму Берліна наприкінці квітня 1945 року. Начебто вони були вдягнені в німецьку форму з чорно-біло-червоною пов’язкою на рукаві (кольори догітлерівського військового прапора Німеччини). Про це написав у книзі «1945. Берлінський танок смерті» німець Хельмут Альтнер, якому довелося в сімнадцять років захищати Берлін. Дуже щира книга з масою деталей, які неможливо вигадати. Та чому більш ніхто й ніде не згадує про «солдатів Зейдліца»? Мабуть, це був невеликий підрозділ, якщо взагалі він був...

Клієнт дозрів

А Паулюса тим часом все ще налаштовували проти Гітлера. До нього приїздили для бесід видні німецькі антифашисти, зокрема майбутній президент НДР Вільгельм Пік. Кілька разів його відвідав сам Берія, зондуючи настрій полоненого.

Паулюс потім розповідав, що Берія був єдиний, хто не вимагав від нього зробити заяву, а лише радив діяти згідно з власним сумлінням. Фельдмаршал зі своїм прямим, як ствол гармати, характером не розумів, що це розумна гра.

Він уперто твердив: «Я солдат, а не політик, і не можу порушити присягу, дану Гітлеру як верховному головнокомандувачу!». А проте з ним поводилися навдивовижу лагідно і дбайливо. Він жив в окремому будиночку, до його послуг були ад’ютант, ординарець та особистий кухар, якому видавали дієтичні продукти. Якщо Паулюс скаржився на здоров’я, до нього викликали найкращих лікарів. Одного разу він пожалівся, що у Сталінграді загинула його валіза з травами майоран та естрагон, потрібними для хворого шлунка. Через декілька днів за розпорядженням Берії йому привезли ці трави з Москви. Неймовірно звучить, але радянська розвідка навіть доправила йому з Німеччини лист дружини!

Паулюс дякував — і не змінював свою позицію. Але влітку 1944 року сталася подія, яка його вразила: замах на Гітлера і жорстока страта офіцерів-змовників. Багатьох з них Паулюс знав особисто й поважав. 8 серпня він нарешті зважився поставити свій підпис під антигітлерівським зверненням до німецького народу. Крига скресла...

Невдовзі він вступив до «Союзу німецьких офіцерів», згодом — до Національного комітету «Вільна Німеччина», куди входили німецькі комуністи, які втекли від Гітлера. Виступав по радіо, підписував листівки — одне слово, став головною постаттю антинацистської пропаганди. Але при цьому не пропонував, як Зейдліц, створити з полонених «визвольну армію». Про цю таємну пропозицію Паулюс, мабуть, узагалі не знав, а якщо згодом дізнався, то, напевне, жахнувся. Вбивати співвітчизників здатен не кожен генерал.

Виправдали через півстоліття

Німецьких військовополонених (їх було близько двох з половиною мільйонів) використовували у СРСР на будівництві, лісозаготівлях тощо. За даними НКВС, до повернення на батьківщину вони відпрацювали понад мільярд людино-днів. Для більшості полон закінчився у 1950 році.

Воєначальників не змушували працювати, але й не поспішали відпускати. Сталін та Берія знаходили для них розмаїте застосування. Зейдліцу доручили написати для Генерального штабу спогади про перебіг боїв