Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової - Леонід Олександрович Сапожніков

Занадто знайома термінологія! Те ж саме майже дослівно можна прочитати у звітах про московскі процеси над «ворогами народу» в 1936-1938 роках. До речі, на них головував той самий Василь Ульріх, що й тут.

Геббельс писав у щоденнику в 1937 році, що його надзвичайно дивує самобичування підсудних на тих процесах. Він припустив, що на них впливали гіпнозом чи препаратами, які пригнічують волю людей. Цілком можливо. Але смішно, що він не зрозумів просту річ: протокол закритого суду можна відредагувати як завгодно. Читаєш — і уявляєш сталінські правки червоним олівцем в машинописному тексті.

Шляху назад немає

У чудового білоруського письменника Василя Бикова є повість, схожа на притчу (за нею режисер Лариса Шепітько зняла фільм «Сходження»). Партизан Сотніков пішов у розвідку з товаришем і був поранений. Товариш героїчно тягнув його на собі під кулями. Німці захопили обох у полон і запропонували служити в поліції. Сотніков відмовився, а його товариш погодився, аби вижити. Й німці одразу наказали йому повісити Сотнікова, що він і зробив зі словами: «Вибач, брате!»

Биков розповів мені під час нашої зустрічі, що цю тему йому підказала доля однополчанина, Героя Радянського Союзу, який, потрапивши у полон, вступив до власівської РВА. Вибір був простий: голодна смерть у таборі полонених або — в «добровольці».

— Багато хто тішив себе надією, що зрада — це ненадовго, але після першого кроку вже не було шляху назад, — сказав Биков.

Генералам не загрожувала голодна смерть. Лукін, хоч і відмовився стати зрадником, вижив у полоні (після смершівської перевірки Сталін його не посадив, а відправив у відставку). Власов обрав інший шлях, знаючи не з чуток, що саме несе його народу нацизм. І заглушив це знання пишними лукавими фразами про свою «ідейну боротьбу з більшовизмом».

Сталін довго не міг повірити у зраду Власова. Він, за свідченням Хрущова, хотів доручити йому командування Сталінградським фронтом. Отже, якби доля склалася трішки інакше, став би маршал Власов Героєм СРСР — і, напевно, неодноразово.

Два «німецьких Власови»

Що їх змусило зрадити фюрера

2 лютого 1943 року — переломна дата Другої світової війни. Цього дня у Сталінграді повністю капітулювала 6-та армія вермахту, на яку Гітлер покладав величезні надії. Фельдмаршал Паулюс, 24 генерали, 91 000 солдатів та офіцерів — усе, що залишилося від 300-тисячної армії, — були взяті в полон. Поразка у Сталінградській битві, яка тривала понад шість місяців, стала початком кінця гітлерівської Німеччини.

Через півтора роки Паулюс погодився працювати на радянську пропаганду, за що його називають «німецьким Власовим». Але по-справжньому це малопочесне звання заслужив не він, а командир корпусу 6-ї армії генерал фон Зейдліц-Курцбах.

Ні кроку назад!

Сталін спробував змінити перебіг війни ще до Сталінграда, на початку 1942 року. Він наказав військам Південно-Західного напряму на чолі з маршалом Тимошенком відбити у німців Харків і знищити групу армій «Південь», притиснувши її до Азовського моря. Ця операція закінчилася в травні оточенням і розгромом наших військ, яким Сталін, як і у вересні 1941 року під Києвом, не дозволив своєчасно відступити. Для німців відкрилася дорога на Дон, Волгу та Північний Кавказ.

Діючи за планом «Едельвейс», група армій «А» оволоділа Майкопом і наступала на інший центр нафтовидобутку — Грозний. Та головною її метою був Баку — нафтова столиця СРСР. Німці везли слідом за танками Клейста десятки кілометрів труб для розробки захоплених і ще не захоплених родовищ.

Тим часом Гітлер хотів перерізати маршрути поставок бакинської нафти по Волзі та вздовж неї. Для цього було достатньо окупувати Астрахань чи, наприклад, Камишин, але фюрер націлився на Сталінград. Оволодіти ним було дуже важливо не тільки через нафту. У Сталінграді випускав танки тракторний завод, робив гармати й міномети артилерійський завод «Барикади». А головне, взяття міста, яке носить ім’я Сталіна, мало символізувати близьку перемогу Німеччини.

Сталін з тих самих причин був сповнений рішучості втримати місто за будь-яку ціну. 28 липня 1942 року, на початку Сталінградської битви, він видав сумнозвісний наказ «Ні кроку назад!» Наведу з нього тільки одну цитату:

«Сформувати в межах армії 3-5 добре озброєних загороджувальних загонів (до 200 осіб у кожному), поставити їх у безпосередньому тилу нестійких дивізій і зобов’язати їх у разі паніки і безладного відходу частин дивізії розстрілювати на місці панікерів та боягузів і тим допомогти чесним бійцям дивізій виконати свій обов’язок перед Батьківщиною».

Наказ цей називають драконівським. Цілком згоден. Дуже важко виправдати його морально. Та якщо чесно, я сумніваюся, що без нього Сталінград би встояв.

Розуміти натяки небезпечно для життя

23 серпня 1942 року близько тисячі літаків люфтваффе перетворили Сталінград на вогняне пекло. Вони налітали групами по 30-40 машин і, скинувши бомби, поверталися з новими. 80% будинків у місті було зруйновано, загинули 40 тисяч мирних мешканців (для порівняння: в Нагасакі три роки потому загинуло до 80 тисяч).

13 вересня німці штурмували місто. Почалися вуличні бої, яких ще не знала історія. Залізничний вокзал переходив із рук у руки тринадцять разів. У багатьох будинках противники займали сусідні поверхи й билися за кожну сходову площадку. Штурмові групи, підбираючись до ворога, використовували каналізаційні труби, підвали, робили підкопи. Недарма німці називали це Rattenkrieg («щуряча війна»).

6-та армія Паулюса воювала в місті, а її степові фланги прикривали румунські дивізії. По них-то й ударили 19 листопада радянські війська. 6-та армія опинилася в оточенні. У грудні до неї марно намагався пробитися фельдмаршал Манштейн на чолі свіжосформованої групи армій «Дон». Для успіху операції було конче потрібно, щоб 6-та армія проривалася назустріч, залишивши Сталінград. Гітлер заборонив це Паулюсу і для підтримки бойового духу нагородив його Дубовим листям до Лицарського хреста...

Герінг обіцяв оточеним забезпечувати їх харчами, боєприпасами та паливом, але його «юнкерси» змогли доставляти тільки 10% необхідного. Голодні й розлючені солдати 6-ї армії дали огрядному шефу люфтваффе прізвисько «літаючий хряк».

Командир 51-го корпусу генерал Зейдліц ясно бачив, що армія на крок від загибелі. Він закликав Паулюса йти на прорив кільця всупереч забороні Гітлера і почав готувати до цього свій корпус. «Було вирішено позбутися всього зайвого вантажу, — згадує один з його офіцерів. — Командир корпусу перший подав приклад: у вогонь полетіли його валізи,