Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової - Леонід Олександрович Сапожніков

— Проти Сталіна — так! Але за що і за кого? І як?

— Сотні тисяч росіян уже допомагають німцям у цій війні проти Сталіна, багато хто навіть зі зброєю в руках. Але у них немає свого обличчя»...

От і пролунало ключове слово, до якого Штрик вів розмову: «Обличчя!». Вермахту була потрібна авторитетна постать, яка б виправдала в очах радянських людей співпрацю з окупантами. У Франції обличчям колабораціонізму став маршал Петен. На східному фронті через відсутність полонених маршалів годився й генерал...

Власов спробував висунути умову:

— Чи дадуть нам офіцери, про яких ви казали, можливість виставити проти Сталіна російську армію? Не армію найманців! Вона має отримати своє завдання від національного російського уряду. Тільки вища ідея може виправдати боротьбу зі зброєю в руках проти уряду своєї країни. Ця ідея — політична свобода та права людини.

За умови чесної гри Вільфрид Штрик мав би відповісти:

— Армія не вирішує політичні питання, це справа Гітлера. Цитую його «Майн кампф»: «Коли ми говоримо про завоювання нових земель у Європі, ми, звісно, можемо мати на увазі передусім лише Росію... Ця гігантська східна держава приречена на неминучу загибель». Смішно думати, що фюрер відмовиться від своєї головної мети, заради якої й розпочав цю війну.

Але замість цього Штрик сказав:

— Викладіть, будь ласка, свої думки в письмовій формі.

Вербування вдалося.

Пазурець зав’яз

Власову запропонували переїхати з табору до Берліна, де він зможе створити штаб «Російського Визвольного Руху». Та спочатку слід підписати звернення до солдатів Червоної армії із закликом припинити опір і переходити на бік німців. Власов обурено відмовився:

— Як професійний солдат я не можу закликати до порушення солдатського обов’язку!

Однак до Берліна хотілося. І він виторгував право скласти власний текст звернення:

— У ньому буде засудження Сталіна і його кліки, але без заклику про перехід!..

Листівку розкидали з літаків уздовж лінії фронту. Навіть у такому вигляді вона дала великий ефект: тисячі перебіжчиків! Ішов вересень 1942 року, вермахт був уже на Волзі, на Кавказі, і червоноармійці з кожним днем зневірювались у перемозі.

До свого «штабу» Власов дуже хотів залучити генерала Лукіна, який був тяжко поранений під Вязьмою і потрапив у полон. Лукін ненавидів Сталіна, але, як свідчить Вільфрид Штрик, не вірив у бажання німецького уряду визволити народи Росії. Він спитав Власова:

— Чи визнані ви офіційно Гітлером? І чи дано вам гарантії, що Гітлер визнає історичні кордони Росії й буде їх дотримуватись?

Власов був змушений відповісти «ні».

— От бачите! — сказав Лукін. — Без таких гарантій я не можу співпрацювати з вами. З мого досвіду в полоні я не вірю, що у німців є хоча б мале бажання визволити російський народ. Я не вірю, що вони змінять свою політику. А звідси, Власов, будь-яка співпраця з ними піде на користь Німеччині, а не нашій батьківщині.

Власов був пригнічений. Він розумів, що Лукін має рацію, але не хотів почуватися зрадником.

— Багато мільйонів страждають під обома диктаторами, — сказав він, виправдовуючись, — але головний ворог російського народу все ж таки Сталін...

Йому вдалося залучити до «російського штабу» кількох полонених радянських генералів, яким, на відміну від Лукіна, не заважали принципи: Трухіна, Малишкіна, Благовєщенського, Закутного. Були й видатні полковники: комдив Буняченко та комдив Звєрєв, начальник ВПС Сибірського військового округу Мальцев... Власов прагнув створити з радянських військовополонених Російську Визвольну Армію (РВА), але Гітлер не давав згоди. Полонені цікавили фюрера як робочі руки на шахтах чи як «хіві» (від слова Hilfswillige) — добровільні помічники вермахту на тилових роботах. У крайньому разі допускалися в складі вермахту окремі російські батальйони під німецьким командуванням (вони з’явилися ще до Власова). Але про полки, а тим наче про дивізії Гітлер не хотів навіть чути: вважав, що росіян озброювати небезпечно та й немає потреби, бо перемога у нього вже в кишені...

Роль Власова обмежили пропагандою. Німці переконалися в неефективності своїх листівок типу «Бей жида-политрука, рожа просит кирпича!». Червоноармійці, посміявшися, робили з них самокрутки. Очікувалося, що Власов знайде новий підхід.

У грудні 1942 року на Сталінградському фронті було розкидано звернення напівміфічного «Російського комітету» до бійців та командирів Червоної армії — так звана Смоленська відозва. В ній говорилося, що Комітет ставить за мету повалення Сталіна і його кліки, знищення більшовизму й укладення почесного миру з Німеччиною, яка не зазіхає на життєвий простір російського народу та його свободу. Було обіцяно ліквідацію колгоспів, захист трудівників від будь-якої експлуатації, свободу релігії, слова, зборів, друку і багато чого ще. А щоб це щастя здійснилося, листівка закликала червоноармійців «переходити на бік діючої в союзі з Німеччиною Російської Визвольної Армії». Всім при цьому гарантувалися «недоторканність і життя» (хочеться спитати: євреям та комісарам теж?). Підписали: генерал-лейтенант Власов — голова Російського комітету та генерал-майор Малишкін — секретар.

Першою, серпневою листівкою Власов ударив у спину Червоній армії, але там він принаймні не брехав так відверто. Цікаво, чи звіряв він ще свої вчинки із Суворовим, чи вже кинув цю безнадійну справу?

Як узяти Кронштадт

«Російський штаб» оселили в Берліні на Вікторіаштрассе, 10. Власов будував наполеонівські плани: з кількох мільйонів червоноармійців, що потрапили в полон, можна сформувати армію чисельністю до мільйона! А німці тим часом тримали його зі «штабом» під замком. «Грати на вікнах, убогі дерев’яні тапчани, на них — мішки із соломою. Заборона виходу в місто, — згадує очевидець. — Увечері замикалися також двері кімнат. Бідну їжу приносили з якоїсь їдальні, й солдати з охорони часто додавали дещо з власних раціонів, щоб трішки поліпшити харчування росіян». Ось так хтось із високого нацистського керівництва — можливо, й сам Гітлер — указав «визволителю Росії» його місце.

Після Сталінграда почалися зміни. Режим «російського штабу» м’якшав у міру відступу вермахту на захід. Все більше німецьких воєначальників доходило думки, що без російської армії не обійтися, треба її створювати. Під Берліном у селищі Дабендорф було відкрито школу з підготовки офіцерів для РВА. Проте сама РВА, як і раніше, залишалася пропагандистською фікцією, привабою для перебіжчиків. Російські батальйони у складі вермахту були підпорядковані не Власову, а німцям. Гітлер уперто стояв на своєму: «Тубільна армія небезпечна!».

У квітні 1943 року генерал Ліндеман, старий знайомий Власова, запросив його до своєї