Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової - Леонід Олександрович Сапожніков

Це було неможливо. Наказ про відступ надійшов занадто пізно, наприкінці травня. Власов упродовж місяця намагався вивести армію з оточення, але німці авіанальотами та вогнем артилерії клали край усім спробам. Власов особисто очолив останню відчайдушну атаку біля села М’ясний Бір. Потім наказав усім, хто вцілів, виходити з котла невеликими групами. Сам пішов зі своїм ад’ютантом, начальником штабу і «похідно-польовою дружиною» кухарем Марією. Два тижні блукали в лісових нетрях, почали їсти траву. Побачивши село, зайшли туди дістати їжу. Староста зустрів їх привітно і — видав німцям, отримавши за це корову, літр горілки і десять пачок махорки.

Так 11 липня 1942 року закінчилося радянське життя генерала Власова.

Наслідувати Суворова!

Про Власова пишуть небилиці. Можна, наприклад, прочитати, що він намагався вийти з оточення в жіночій сукні. Це з його зростом 196 сантиметрів! Автор явно сплутав його з Керенським (якого, до речі, теж оббрехали: той тікав з Петрограда, перевдягнувшись не жінкою, а матросом).

Пишуть також, що Власов мав можливість вирватися із котла літаком, але відмовився, бо задумав перейти на бік ворога. Теж нісенітниця! Якби мав такий намір, не пішов би у смертельну атаку під М’ясним Бором — не генеральська це справа! А не полетів від своєї армії, бо надто себе поважав і старався в усьому наслідувати Олександра Суворова.

Письменник Ілля Еренбург познайомився з Власовим у його штабі під Москвою. Ось його розповідь: «Він мене вразив манерою розмовляти з бійцями — говорив він образно, подеколи навмисно грубо й водночас сердечно. Я мав подвійне почуття: милувався ним і при цьому мене поробило — було щось акторське у зворотах мови, інтонаціях, жестах. Увечері, коли Власов розпочав тривалу бесіду зі мною, я зрозумів причину його поведінки: години дві він говорив про Суворова, і в моєму записнику серед іншого я відзначив: „Говорить про Суворова як про людину, з якою прожив роки“».

Напевно Власов і перед допитом у штабі генерала Ліндемана спитав себе: а як би поводився Олександр Васильович у такій ситуації? І витримав це випробування гідно, на відміну від багатьох колег, які потрапили в полон. Розповідав те, що німцям було вже відомо або не мало практичної цінності. Засмутив їх звісткою про те, що із втратою Східної України Червона армія не залишиться без важкого озброєння — є достатньо підприємств у Сибіру! І що в тому ж Сибіру освоєно значні земельні площі, які допоможуть обійтися без українського зерна. Ані слова про Сталіна, про злочинців-більшовиків... Суворов Суворовим, але Власов явно не розпрощався ще з надією повернутися з полону до своїх.

Втім, одного разу ім’я Сталіна все ж таки прозвучало. Читаємо у протоколі допиту: «Згідно з наказом Сталіна № 130 від 1 травня німці мали бути впродовж цього літа остаточно вигнані з Росії. Початком великого російського літнього наступу був наступ під Харковом. З цією метою багато дивізій навесні перекинуто на південь. Північним фронтом знехтували. Цим можна пояснити, чому Волховський фронт не зміг отримати нові резерви».

Не стримався генерал, занадто вже наболіло. Розумів, що поставлене Сталіним завдання — вигнати німців з території СРСР до осені 1942 року — чистісінька авантюра. Через неї й загинула армія у Волховському котлі.

Спокусник Штрик

Велику роль у «німецькому житті» Власова відіграв капітан вермахту Штрик-Штрикфельдт, прикріплений до нього як опікун і перекладач. Штрик мав завдання психологічно обробити полоненого генерала і схилити його до співробітництва. Якби він був справжнім нацистом «з Гітлером у голові» і холодним поглядом, нічого б у нього, найімовірніше, не вийшло. Але Вільфрид Карлович народився в Росії, навчався в Петербурзі і воював у складі Білої гвардії з більшовиками. Російська мова була його рідною. Він вважав, що «величезну Росію можуть перемогти тільки росіяни», тому до них слід ставитися гуманно, аби привернути їх на бік Німеччини.

Зі своїм підопічним Штрик зустрівся у вінницькому таборі військовополонених: «Власов справив на мене позитивне враження своєю скромністю і водночас самоповагою, своїм розумом, спокійністю і стриманістю, а найбільш тією рисою характеру, яку нелегко визначити і в якій відчувалася прихована сила його особистості. Це враження посилювалось усією його зовнішністю: високим зростом худого плечистого чоловіка, уважним поглядом крізь товсті скельця окулярів, гучним басом, яким він неспішно і чітко викладав свої думки. Іноді в його словах лунали нотки легкого гумору».

Власов теж симпатизував своєму опікунові, зовсім не схожому на карикатурних гітлерівців. Виникли довірчі стосунки. Андрій Андрійович не врахував лиш одного: Вільфрид Карлович присягав Гітлеру, а не Росії.

Вербування

Одного разу Штрик завів розмову про сталінські репресії. Для Власова це була болюча тема. Як вищий офіцер він цілком міг потрапити до підвалів НКВС, якби не відрядження до Китаю. А як селянський син, що відвідував рідне село, добре знав справжнє обличчя колективізації.

— Розчарування у Сталіні, якого я спочатку обожнював, посилилося на початку війни, — признався Власов співбесіднику. — Й досягло найвищої межі, коли мою армію кинули напризволяще у Волховському котлі.

— А проте ви до кінця виконували свій воїнський обов’язок, — підхопив Штрик. — Ваша совість абсолютно чиста! Сталін приніс вашій батьківщині небачені страждання. Тож невже боротьба з ним і його режимом є справою лише німців? Чи не є вона більшою мірою справою російського та інших народів Радянського Союзу?

«Він замислився, — пише Штрик-Штрикфельдт. — Відтак сказав, що в Радянському Союзі не тільки народні маси, а й багато військових, навіть відповідальні працівники, налаштовані хоч і не проти радянської системи, але проти Сталіна. Терор придушує в Росії будь-яку спробу створити організований рух опору. Тут, у полоні, він мав можливість говорити з багатьма старшими офіцерами. Тільки деякі тримаються вичікувально, більшість вважає, що патріотичний обов’язок росіян — розпочати боротьбу проти Сталіна...

Я сказав, що ми самі на початку походу вірили у визвольну війну, у визволення Росії від більшовизму. Я говорив про тяжке становище військовополонених, яке, на жаль, нам змінити не вдалось. Я сказав йому і про те, що вожді націонал-соціалістів одержимі зарозумілістю, а тому сліпі й не схильні розробити розумну політичну концепцію. Наслідком є, насамперед, катастрофічне становище 50-70 мільйонів людей в окупованих областях. Позиція ж німецького офіцерського корпусу інша.

— Що ж ми можемо зробити? — спитав він. — І що думає про це ваш фюрер?

— Ну, фюрер, на жаль, все ще оточений ураженими сліпотою людьми. Але фельдмаршали і вищі