Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової - Леонід Олександрович Сапожніков

Мені заперечать, що про сім підземних поверхів сповістив Ісай Беккер. Але де це документально зафіксовано? Самого Ісая Юлійовича вже не спитаєш, отож посилатися на нього можна сміливо. А якщо припустити, що він таке справді сказав, то в якому настрої та стані? Можливо, просто пожартував? Чи розповідав онукам казку, а хтось почув?..

Підкину-но читачам власну легенду. А може й не легенду. Влітку 2005 року я сидів у товаристві друзів за столом лісового ресторану під Вінницею. З іномарки, що під’їхала, вийшов сповнений гідності чоловік, дуже схожий на Юрія Візбора в ролі Бормана. Мої друзі були місцеві й знали цю людину: «Колишній міліційний начальник. Дуже розумний мужик. Нещодавно вийшов на пенсію». — «Звідки він родом?» — «Зі Стрижавки». — «А вік?!» — «Шістдесят з гаком».

Відтак мені стало не до шніцеля. Донька Бормана дивилася фільм «Сімнадцять миттєвостей весни» і сказала, що Візбор напрочуд схожий на її батька. Отже, цей солідний і впевнений чоловік — теж. Та чи ви повірите, що поруч із «Вервольфом» приблизно 1943 року народився двійник Бормана? При тому, що чоловіків тоді серед місцевого населення там майже не було...

Підійти та спитати: «Ви часом не син заступника Гітлера по партії?». Приїдуть його колишні колеги з райвідділу і відвезуть до психушки... Так я мовчки й поїхав. А вдома почав вивчати біографію Бормана й дізнався, що його слабкість до жінок була широко відома. Мабуть, невипадково будиночок стенографісток знаходився у «Вервольфі» поруч із його будинком, а у «Вовчому лігві» — поруч із його бункером. Але українські дівчата вродливіші...

До речі, у Бормана було десятеро законних дітей. Старший з них, теж Мартін, став священиком і замолює гріхи батька.

Друге життя «Вервольфу»

У 2011 році ставка «Вервольф» стала філіалом Вінницького краєзнавчого музею (це рішення прийняла обласна рада). Відтоді там «Історико-меморіальний комплекс пам’яті жертв фашизму» з експозицією, присвяченою рокам окупації, з виставкою бойової техніки часів війни. Проводять, звичайно, й екскурсії територією. Багатотонні уламки бункерів та басейн, який зберігся, залишилися незайманими. Ніяких розкопок, ніякої реконструкції!

Як на мене, це непоганий варіант. У кожному разі від нього не тхне комерцією, як у поляків у «Вовчому лігві». Ту колишню прусську ставку Гітлера стали здавати в оренду. Заплатив $140 000 — і цілий рік влаштовуй там хоч весілля, хоч корпоративи...

Та я взагалі б нічого не змінював у «Вервольфі». Лише встановив би як символ перемоги над вовком-людожером єдиний пам’ятник. Не пафосний, а ту саму глибу з написом: ВІТЯ + ГАЛЯ = ЛЮБОВ.

Загадка Еріха Коха

За які заслуги йому зберегли життя

24 травня 1949 року в британській зоні окупації Німеччини контррозвідка арештувала непоказного чоловіка років п’ятдесяти, такого собі Рольфа Бергера. Після війни він оселився в містечку під Гамбургом і не спілкувався з сусідами. Вони знали тільки те, що він колишній сільськогосподарський робітник. Час від часу він відвідував у місті поважну самотню даму, чоловік якої пропав безвісти в останні дні війни. Фрау Клара зберігала вірність чоловікові, але радісно приймала гостя. Адже це й був її чоловік — гаулейтер Східної Пруссії та рейхскомісар України Еріх Кох...

Пережив власну смерть

Британці передали Коха польській владі. І тут почалися загадки. Досудове слідство тривало неймовірно довго — понад вісім років, хоч Коха звинувачували тільки в злочинах на території Польщі!

Журналісти, які з’їхалися з багатьох країн на суд у Варшаві, не сумнівалися у смертному вироку. Деякі заздалегідь сповістили про нього свої редакції, щоб виграти час. 9 березня 1959 року суд справді ухвалив Коху смертний вирок. «Кох — здох!» — бадьоро закінчила свій репортаж з Варшави газета «Радянська Україна». «Повішений», — прочитав я вже в 1990-і роки в «Енциклопедії Третього рейху», яка багаторазово видавалася в Москві під редакцією доктора історичних наук.

«Катюзі — по заслузі». Однак було прикро, що залишилися в тіні діяння Коха на Україні, де цей намісник Гітлера залишив свій головний кривавий слід. А потім я дізнався з випадкового джерела, що Коха не стратили! Він дожив у в’язниці до дев’яноста років і в листопаді 1986-го тихо помер уві сні... Журналістська вигадка? Та ні, джерело не брехало...

Марні сподівання

20 листопада 1941 року газета ОУН «Українське слово» опублікувала на чільному місці статтю «Знаменні рішення Фюрера». Йшлося в ній про створення Гітлером міністерства для окупованих східних земель на чолі з Альфредом Розенбергом. Газета назвала Розенберга людиною широкого формату і висловила надію, що його призначення «сприятиме скорій ліквідації нашого спільного ворога — жидівсько-московського большевизму, закладенню твердих підвалин під будову української державності». «З цією самою надією, — вела далі газета, — зустрічає український народ призначення пана Еріха Коха на пост державного комісара для України». І відзначила, що він «відомий німецький економіст».«Відомий економіст», посівши нову посаду, наказав підірвати Успенський собор Києво-Печерської лаври — символ національної гордості українського народу. Про те, що це був саме його наказ, дізнався від Геббельса і розповів у своїх мемуарах особистий архітектор Гітлера Альберт Шпеєр. А щоб ніхто не сподівався на перетворення рейхскомісаріату Ukraine на українську державу, Кох зробив його столицею не Київ, а Рівне.

Газета «Українське слово» не зрозуміла чи не захотіла зрозуміти сенсу цих кроків і вже третій місяць збуджувала національну свідомість. 30 листопада вона вийшла з передовою статтею «Любов до Батьківщини». В ній були рядки, які референт Коха по пресі, напевне, підкреслив червоним олівцем: «Любити — це знову ж і ненавидіти. Ненавидіти всіх (виділено мною. — Авт.), хто хоче поневолити наш край». І хоча автор почав, зрозуміло, з більшовиків, ці слова виглядали в очах німців украй зухвало. Не допомогла опублікована за тиждень промова Геббельса «Винні жиди!». Не зарадила лихові «сенсація» в номері від 12 грудня: головний винуватець світової війни — Рузвельт, він душевнохворий і до того ж єврей! Не врятувала стаття «Жиди — найбільший ворог людства» (№ 81 від 13 грудня). Цей день став останнім для «Українського слова»: її провідних співробітників разом з Оленою Телігою та іншими близькими до редакції націоналістами арештувало гестапо. У лютому їх розстріляли в Бабиному Яру. А замість тої газети в Києві стало виходити цілком профашистське «Нове українське слово», яке — боронь боже! — не згадувало про українську державність.

Наївний Розенберг

Такий був дебют Коха в ролі рейхскомісара України. Він і його команда з