Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової - Леонід Олександрович Сапожніков

Чому Шпеєр був сліпий

У СРСР протягом дев’яти років, починаючи з 1928-го, було побудовано грандіозну систему оборонних споруд (на Заході її назвали «лінією Сталіна»). Вона простяглася вздовж старого західного кордону від Карельського перешийка до Чорного моря і складалася з окремих укріпрайонів. Три тисячі самих тільки дотів — артилерійських та кулеметних! Плюс справжній шедевр фортифікації — бункер у Коростені площею 1000 квадратних метрів, створений у товщі гранітної скелі (нині там музей). Цей бункер — об’єкт «Скеля» — призначався для командування укріпрайону, але звідти можна було керувати й операціями широкого масштабу.

У Вінницькій області лінія Сталіна йшла вздовж кордону з Румунією (до складу якої тоді входили Північна Буковина та Бессарабія). Цей укріпрайон мав особливе стратегічне значення: адже румунські нафтопромисли в районі Плоєшті були для Німеччини головним джерелом нафти. Варто їх розбомбити або захопити — і невдовзі воєнна машина Гітлера зупиниться. Так, звичайно, ми мирні люди, і наша мета — оборона соціалістичної батьківщини, проте слово «оборона» кожен розуміє, як хоче. «Нерушимой стеной, обороной стальной разгромим, уничтожим врага!» — ця пісня часто звучала в ті роки в СРСР, а пісні деколи видають потаємні думки політиків.

Зрозуміло, на такому відповідальному напрямку був потрібен штаб із надійними бункерами для командування. Будувати подібні споруди наші вміли не гірше за німців. І побудували. У стрижавському лісі. Ось чому «Вервольф» розмістився саме там: на будівництво з нуля в іншому місці пішло б набагато більше часу. Для Гітлера, впевненого у близькій перемозі, це був вирішальний фактор.

Чому ж Шпеєр помітив на території «Вервольфа» лише симпатичні дерев’яні будиночки? Професійна гордість архітектора, який не бажав визнати, що фюрер користувався добудованими спорудами «російських варварів»? Можливо, вона відіграла певну роль. Але Шпеєр не був нацистським фанатиком і, відвідавши окупований Київ, віддав належне будівлі Верховної Ради: «Я навіть подумував розшукати цього архітектора і скористатися його послугами в Німеччині». Отож головна причина, очевидно, в іншому: він писав свої спогади у в’язниці Шпандау, відбуваючи за вироком Нюрнберзького трибуналу двадцятилітній строк ув’язнення. І йому було ні до чого дражнити СРСР, згадуючи радянські бункери під Вінницею. Сказавши «А», довелося б говорити «Б»: а що це робили поблизу кордону високі радянські воєначальники? Збиралися посунути «нерушимую стену обороны» на захід? Ні, даруйте, не бачив я у «Вервольфі» жодних бункерів — хочу дожити свій вік спокійно!..

До речі, тепер зрозуміло, чому в Радянському Союзі вінницьку ставку Гітлера оточувала щільна завіса мовчання: Кремлю, як і Шпеєру, не потрібні були зайві запитання.

Російська спадщина

Коли ж було споруджено бункери в стрижавському лісі? Мабуть, не пізніше 1937 року. В усякому разі, у 1938-му СРСР був готовий вступити у війну на боці Чехословаччини, в якої Гітлер хотів відібрати західний, судетський регіон. 20 радянських бомбардувальників пролетіли тоді з Калинівки над територією Румунії й сіли в чехословацькому Ужгороді. Вражаючий демарш! У стрижавскому лісі, напевне, виблискували генеральські, а може й маршальські погони, але до війни не дійшло: президент Бенеш під тиском Англії та Франції поступився Гітлеру.

Бункерів було три. Ми не знаємо, що вони собою являли, бо документи в архівах досі засекречено. Втім, певне уявлення може дати нам об’єкт «Скеля» в Коростені: проекти радянських командних пунктів такого рівня були не типові, але близькі.

Коростенський бункер мав 28 робочих, житлових і складських приміщень, автономну електростанцію, водогін з власним резервуаром, каналізацію та підключення до системи урядового телефонного зв’язку. Приблизно те ж саме було й у стрижавському лісі, тільки в менших масштабах: загальна площа трьох бункерів становила 280 кв. м. Вони були не підземні, а лише частково заглиблені в землю. Товщина перекриттів — понад чотири метри, товщина стін — до трьох метрів. Підірвати таку масу залізобетону дуже непросто, й 1941 року під час відступу наші встигли тільки вивести з ладу обладнання. Німці отримали у спадок солідну основу для ставки «Вервольф».

Залишалося, однак, чимало зробити. Побудувати вісімдесят дерев’яних будинків різного призначення. Дати їм електрику й воду. Забезпечити надійний телефонний зв’язок з Берліном, Рівним, Києвом. Ну й, звичайно, подбати про безпеку ставки.

Згідно з німецькими документами, в її спорудженні брали участь 4086 осіб (переважно німецькі та іноземні цивільні спеціалісти), а також солдати будбату і 1100 військовополонених. Майже всі вони вважали, що будують санаторій для вищих німецьких офіцерів. Слово Sanatorium навіть було на дорожньому вказівнику. Лише дуже вузьке коло довірених осіб знало про справжнє призначення будівництва, тому вбивати його учасників не було потреби. Однак зі статті у статтю мандрує легенда, нібито німецьких інженерів нагородили за відмінну роботу, а на зворотному шляху до Берліна в їхньому літаку вибухнула міна. Інша легенда теж гарна: після завершення будівництва спеціалістів запросили на бенкет, де вони чудово погуляли, а відтак геть усі померли від отруєного шнапсу... Не сумніваюся, що при загрозі витоку інформації про ставку служба безпеки (СД) без вагань ужила б таких заходів. Але загрози не було. Тому навіть військовополонених, які вижили, не розстріляли, а відправили працювати до Німеччини. Для них там було багато різних спеціальностей: наприклад, Bombensucher — шукач бомб, які не розірвались, у руїнах будівель...

Розстріляли, звичайно, місцевих євреїв. Решту населення Стрижавки й околиць взяли на найсуворіший облік. Улітку перебувати за межами дому дозволялося лише з 6 до 21 години, взимку — з 7 до 19 години. Жодних гостей! Вихід за межі села — за спеціальним дозволом. За втрату перепустки — куля.

Місцевих жителів використовували для роботи на городах ставки — не арійська це справа. Гітлер мав свій город з елітними сортами овочів. Як відомо, він був вегетаріанцем, до того ж дуже дотепним. Під час обіду полюбляв псувати апетит гостям, які вживали звичайну їжу: м’ясний бульйон називав «трупним чаєм», а якщо подавали вугра, казав, що його ловлять на здохлих кішок... Треба було сміятися.

Фюрер і радіація

Більшість помилково вважають, що життя в ставках Гітлера проходило під товщею залізобетону. Нічого подібного! Бункери були, по суті, бомбосховищами, пристосованими для роботи та відпочинку. Але ніхто не бомбив «Вервольф»: надто далеко знаходилися радянські аеродроми, вже не кажучи про британські. Якби навіть у небі якимось дивом з’явилися літаки противника, з аеродрому в Калинівці одразу б злетіли на перехоплення «мессершміти», а зенітки «Вервольфа» заздалегідь були б напоготові.

На землі ставку було захищено не менш надійно: пункти спостереження по периметру лісу на високих деревах і в укриттях, кулеметні