Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової - Леонід Олександрович Сапожніков
У січні становище 6-ї армії стало катастрофічним. Радянські війська, розчленувавши її на дві частини — південну та північну, — об’єднались у районі Мамаєвого кургану. Оточених косив висипний тиф. Генерали отримували 150 грамів хліба на день, а офіцери та солдати — втричі менше. Гітлер, нарешті, усвідомив безнадійність становища і... присвоїв Паулюсу звання фельдмаршала. Це був прозорий натяк на те, що слід застрелитись, — адже фельдмаршали вермахту не здаються!
Якби Паулюс отримав від фюрера офіційний наказ, то, напевне, пустив би собі кулю у скроню, але зрозуміти натяк він не схотів. Коли червоноармійці оточили будівлю універмагу, в підвалі якої знаходився його штаб, він зволів здатись у полон разом зі своїми генералами. Це було 31 січня, за добу після підвищення у званні.
«Гітлер ніяк не міг змусити себе повірити, що Паулюс потрапив до рук росіян, — згадував особистий фотограф фюрера Гофман. — Коли у ставці з’явилися перші іноземні газети з фотографіями переговорів про здачу, він послав за мною і дав мені фотографію:
— Мені потрібна ваша думка як спеціаліста. Це справжня фотографія чи фотомонтаж, до якого вклеїли фігуру Паулюса з пропагандистською метою?
Я бачив, з яким напруженням він чекав мого вердикту. Однак мені довелося запевнити його, що фотографія справжня й жодного монтажу там немає».
Позбувшись останніх ілюзій, Гітлер розлютився. На нараді у ставці «Вовче лігво» 1 лютого 1943 року він називав Паулюса «безхарактерним слабаком» і ставив йому за взірець... дружину Сталіна Алілуєву! Мовляв, її образили кілька слів чоловіка і вона застрелилась, а тут фельдмаршалу «не вистачило характеру, коли настав його час, зробити те, на що здатна слабка жіноча істота!».
— Особисто мене понад усе вбиває те, — кричав фюрер, — що я поквапився зробити його фельдмаршалом! Більше ніхто до кінця війни не отримає в мене це звання! Він міг красиво піти у вічність, і народ зробив би безсмертним його ім’я, а він вибрав поїздку до Москви! Він підпише там все що завгодно. Він зробить визнання, складе відозви, от побачите!
— Я все ще ставлю собі запитання, чи це правда, — доточив начальник генерального штабу сухопутних військ Цейцлер. — Можливо, він лежав там тяжко поранений?
— Ні, це правда! — відмахнувся Гітлер. — Їх відвезли до Москви, здали до рук ГПУ, і вони негайно накажуть військам у північному котлі теж здатися!.. В мирний час у Німеччині 18-20 тисяч осіб щороку вибирають самогубство, хоча жоден з них не потрапляв у подібну ситуацію, а тут фельдмаршал, що бачить, як гинуть його солдати, хоробро захищаючись до самого кінця, — як він може здаватися більшовикам?!
— Щось абсолютно незбагненне, — підтакнув Цейцлер.
Брудні надлюди
Славнозвісна інтуїція Гітлера виправдалася лише частково: Паулюс дійсно був цілий і неушкоджений. Але ні його, ані його генералів не збиралися кидати до підвалів Луб’янки. Ад’ютант фельдмаршала Вільгельм Адам згадує, що у штабі 64-ї армії командарм Шумілов запропонував Паулюсу віддати наказ про капітуляцію військам не тільки південного, а й північного котла. Паулюс збрехав, що не має права: цей котел, мовляв, підпорядкований особисто Гітлеру. Адам злякався, що тепер їх катуватимуть. Проте замість катувань полонених запросили вмитися й попоїсти: «Шумілов відкрив двері в передпокій. На табуретках стояли тази з гарячою водою і лежало справжнє мило, якого ми вже давно не бачили. Дівчина подала кожному білий рушник. Умивання було просто блаженством. Упродовж багатьох днів ми лише якось відтирали талим снігом бруд з обличчя та рук».
Полонених відвезли до Красногорська під Москвою. Табір зустрів плакатом: «Гітлери приходять і йдуть геть, а народ німецький, а держава німецька залишаються».
— Почалася російська пропаганда! — бурчали генерали, які нещодавно були впевнені, що їх розстріляють просто в Сталінграді.
Два місяці потому Паулюса і його «команду» перевели в інший табір — у Суздальському монастирі, а звідти у глибинку Івановської області. Це були заходи перестороги: Сталін та Берія побоювалися, що Гітлер захоче викрасти Паулюса. А Зейдліцу однозначно загрожувала небезпека: фюрер наказав його вбити. Цю інформацію отримав у Рівному із джерел, близьких до Еріха Коха (чи безпосередньо від нього?), розвідник Микола Кузнєцов.
Заклики в темряві
Майже всі полонені генерали зберігали вірність фюреру. Серед них були затяті нацисти, які демонстративно вітали один одного вигуком «Хайль Гітлер!» Інші, далекі від ідеології, не обожнювали свого вождя, але вважали, що присяга зобов’язує йти з ним до кінця. Таку позицію займав і Паулюс.
Дехто, однак, глибоко розчарувався у Гітлері і його політиці. До них належав Вальтер фон Зейдліц.
На відміну від Паулюса, сина скромного рахівника, Зейдліц походив зі старовинного прусського роду. Один із його предків командував у XVIII столітті під час Семирічної війни кіннотою Фрідріха Великого, а інший, теж генерал, брав участь у війнах проти Наполеона. Сам Вальтер хоробро воював у Першу світову, потім робив успішну кар’єру у вермахті. Влітку 1940 року його піхотна дивізія переможно крокувала в Парижі Єлисейськими Полями. На східному фронті йому теж щастило. Дубове листя до Лицарського хреста він отримав від фюрера на рік раніше за Паулюса. Аж раптом — сталінградський котел, його люди гинуть, чинити опір явно безглуздо, а Паулюс, виконуючи наказ Гітлера, відмовляється йти на прорив. Зейдліц мав свавільну вдачу (цим він нагадує генерала Буняченка з армії Власова). 25 січня він дозволив своїм полкам та батальйонам здаватися в полон, якщо їхні командири вважатимуть становище безвихідним. Паулюс скасував цей наказ і хотів заарештувати Зейдліца, але було вже не до того...
Ідеологічною обробкою полонених німців керував Берія. Його люди створили «Союз німецьких офіцерів» (СНО), який мав підривати бойовий дух вермахту. Але цьому союзові не вистачало солідної постаті. А тут — генерал з Лицарським хрестом і з уславленими предками! До Зейдліца стали шукати підхід, а він і сам був уже переконаний, що Гітлер веде злочинну війну і для порятунку Німеччини необхідно покласти їй край.
Зейдліц очолив СНО, до якого увійшли дев’яносто офіцерів з кількох тисяч взятих у полон. Звернення цього союзу до німецької армії озвучували на передовій пересувні радіоустановки з потужними гучномовцями. Крім того, Зейдліц і його заступник
