Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Англійська артилерія пильно спостерігала за цією битвою і вступила у неї зі снарядами шрапнелі, які розривалися над головами солдат та лягали так щільно, що ми опинилися якраз посередині киплячого котла. Про укриття годі було й думати: позаду нас лежали траншеї, заповнені людьми вщерть, наче суцільна стіна. Те, що вчора відбувалося у відкритому полі, сьогодні повторювалося на вузькому просторі. Залишалося тільки одне — якомога швидше кинутися від однієї небезпеки до іншої. Тож ми рвонули вперед, прокладаючи собі шлях у супроводі гуркоту та спалахів.
Ворожі позиції розташовувалися таким чином, що спершу нам здалося, наче вони ще добудовуються. Коли ми швидко та обережно перемахнули через бруствери, то побачили, що ці позиції складаються з великої кількості поодиноких окопів. Коридор, який мав їх з’єднувати, був лише намічений, і вгадати його розташування можна було тільки за прим’ятою травою. Це було місце, де земля блистіла, мов жовтий гравій садової доріжки. Шотландці, за якими переслідувачі гналися по п’ятах, мусили або здатися, або вибиратися звідти. Як сміливі чоловіки, вони обрали шлях смертельної небезпеки. Раптом вони повставали в повний зріст та кинулися у відкрите поле довгими ривками, наче звірина зграя. Це була чудова мішень. По всій довжині траншей, що лежали за нами, загриміли націлені вперед постріли. Деякі з утікачів впали, інші миттєво зникли в найближчій вирві.
Нині настала наша черга прориватися крізь це смертоносне вікно. Ззаду напирали свої ж, попереду виблискували вогневі розриви шрапнелі. Тож вперед — пішли! Ось що означає стиснути зуби. Ми вискочили з окопів, щоб гонитва розпочалася. Тепер гуркотіло вже звідусюди; між нами висвистував батіг смерті, отруйно шипів над шоломами та шмагав людську плоть. Наші загиблі падали на землю поруч із шотландцями.
Так тривало й далі в цій боротьбі не на життя, а на смерть: шалені ривки, у перервах між якими обмін гранатами з ворогом здавався майже відпочинком. Також і ті, хто йшов за нами, мусили пройти через град уламків, які невтомно пожинали своїх жертв.
Зрештою ми сягнули місця, де окопи знову розташовувалися дуже щільно. Там ми наштовхнулися на потужний спротив. Чорні краплі куль утворювали нездоланну стіну, і з різким свистом у наш бік летіли рушничні гранати, схожі на стріли з масивними наконечниками. Ми помітили якусь метушню та вигуки на тому боці, наче супротивник готувався до контратаки.
Непомітно розповзлося на всі боки похмуре відчуття страху, ніби щось раптом змінилося в траншеях. Чи то двоє, чи то троє людей кинулися повз мене. Я обернувся до найближчого бруствера: окоп за ним був порожній. Я подивився назад: там також не було нікого. Раптово мені стало ясно, що я залишився зовсім сам, можливо, на відстані витягнутої руки від ворога, від якого мене не відділяла жодна перепона. Коли стоїш лицем до лиця зі смертю, відчуваєш немов крижане дихання на своїй шкірі. Мене охопило жахливе передчуття, без жодної причини, або вірніше, викликане видовищем смерті, що гралася тут із нами. Якщо на тому боці якось відчують цей настрій — тоді ми програли.
Я поквапився назад та побачив лише паніку. З передньої лінії люди бігли назад, а звідти інші бігли їм назустріч, і вся ця юрба була одержима страхом. Деякі навіть намагалися бездумно піднятися з траншеї, що означало для них вірну смерть. Вони відразу ж падали назад, на інших, або повисали на краю траншеї. Неначе дивом мені та одному фельдфебелю з 76-го полку, який безжально бив панікерів по головах затиснутою в руці рукояткою гранати, вдалося розплутати клубок тіл та пробити собі шлях. Адже нам потрібен був коридор, щоб усі могли розійтися без перепон. Ця плутанина не виникла б, якби люди не почали залишати позиції та тим самим не підбурювали інших чинити так само.
Ми укріпилися за одним із брустверів. Я викопав перед собою неглибоку яму та поклав у неї з десяток товстих англійських гранат; вони лежали там, немов яйця в гнізді. З деяких постів кулемети були спрямовані в бік ворога, і наші стрілки обмінювалися кулями з невидимим супротивником. Тепер нехай підходять, якщо справді цього хочуть. Вони лише проламають собі голови. Наді мною, на посту, стояв за кулеметом хлопець з 76-го полку, викапаний портовий вантажник з Гамбурга, огрядний, із почервонілим обличчям. Я все ще дивився просто на нього, коли йому в голову влучила куля, із гучним тріском, немов врізавшись у товсту дошку. І тоді я побачив, як він повільно осідає на коліна, і його тулуб сповзає по стінці бруствера. Я втупився на криваву пляму, яка збільшувалася із загрозливою швидкістю, поки не потекла маленьким струмком по траншеї.
Весь час те, що відбувалося на тому боці, всі рухи супротивника видавали, що поки що наші сили були рівними. Шотландці стріляли рушничними гранатами і одна з них навіть впала якраз посередині між двома нашими солдатами, які лежали на посту перед бійницями; якимсь дивом обидва уникли поранень. Інша граната просвистіла поруч та зловісно впала на стелю бліндажа, у якому я сховався; від цього удару серце у мене ледь не вискочило з грудей. На щастя, вона вибухнула надто рано, вниз полетіли лише маленькі уламки, і тільки її хмара пилу ще кілька секунд стояла переді мною. Раптом двоє солдатів, які лежали трохи далі попереду, вискочили зі свого бліндажа. Перший одразу звалився в окоп із кулею в голові, інший почав повільно повзти до нас, поранений у живіт.
Поступово траншеї наповнювалися мертвими та пораненими. Скрізь працювали снайпери, так що було вкрай небезпечно показатися навіть на один дюйм над краєм окопу. І есе ж підкріплення, яке йшло повільно, але прибувало до нас безперервно, забезпечило нам вогневу перевагу. Наш малий Шульц прибув зі своїми людьми та чотирма крупнокаліберними кулеметами, і роти легкої піхоти, що розташовувалися в тилу, підійшли та зайняли позиції в найближчих траншеях. До пізнього вечора на всій довжині траншей стояли один кулемет за іншим. Їхній вогонь пробив зрештою вузький коридор у все ще не захоплений
