Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Поруч було ще одне приміщення, маленька кухня, вигляд якої справляв приємне враження. Там-таки стояв великий кошик із сирими яйцями. Ми накинулися на них та висмоктали так багато, як тільки змогли. Після цього ми прийнялися змітати все з широких полиць, де у бляшанках, коробках, банках, пляшках та пакунках зберігалися продукти, про які ми кілька років вже могли лише чути з чиїхось розповідей. Знадобився ще один підсумок, щоб умістити все це.
Тоді ми обережно вибралися з бліндажа, який змусив нас позаздрити англійцям, та рушили в напрямку артилерійської батареї супротивника. Там мовчазно стояли гармати, за кожною з яких височіла гора гільз від снарядів. Біля них ми раптово побачили чоловіка в німецькому шоломі, який наче рухався зі сторони селища. Наблизившись до нас, він завмер та поспішно кинувся геть; здавалося, йому тут було так само не по собі, як і нам. Звідки він ішов та куди? Не злічити шляхів, якими ми пройшли сьогодні, і цей шлях — лише крихітний їхній відрізок. Якби хтось лишень бачив усі ці несамовиті блукання, з їхньою тисячократною напругою, з якою доля окремої людини вплітала свою темну нитку у вогняний килим цього пейзажу, — все це пасувало би для ілюстрації батальних сцен із поем Гомера.
Ми відшукали уламок крейди та позначили сіру сталь гармат номером нашої роти. А по тому поквапилися покинути те моторошне місце.
З останнім зблиском сонця ми досягли нашого бліндажа. Там вже були виставлені вартові. Ми лягли внизу та загорнулися в плащі та шинелі, які належали загиблим, і поснули, тримаючи гвинтівки в руках, як найкоштовніший скарб. Іноді до нашого бліндажа проникало сріблясте сяйво вогняних спалахів. Кругом, на широкому просторі, розриви полум’я ще раз злилися у скажену бурю, щоби так само раптово стихнути знову. Поступово монотонна мелодія розривів гранат заколисала нас до сну.
Так завершився цей перший день наступу.
8
З глибини важкого сну мене витягло раптове відчуття страху. Навколо було темно, мов у льоху. Що сталося? Неподалік від нашого бліндажа розривалися постріли, лунали крики. І тут я почув чийсь голос ззовні:
— Пане лейтенанте, пане лейтенанте, томмі[9] наступають з правого флангу!
Тепер і в нашій землянці можна було почути далекі вигуки «ура!». Що це — ворожий наступ, контратака? Ми лежали тут самотні, як покинуті діти у грозовій ночі. Я підповз до виходу та кинув погляд на дорогу, освітлену спалахами ракет, наче це було вдень. Біля тіла мого англійця стояли дві тіні. Це були німці — з тих, кого відкинули назад під час штурму селища Врокур і яких ми спершу мали за англійців. Але що саме тут відбулося? Вартовий не міг нічого пояснити, окрім того, що почув крики та відразу почав стріляти навсібіч. Тим часом стало доволі зимно, і я сильно змерз. Це було найгірше. Позаду ми почули вигуки «хто тут?». Нам довелося довго гукати у відповідь, аж поки нас там зрозуміли і поки ми змогли забрати з собою поранених.
Ми були ніби затиснуті між двома жорнами, і якщо дійсно почалася контратака, це означало тільки те, що ми вскочили в халепу. Тож ми вирішили, що краще буде повернутися назад до німецьких позицій, якщо дорогою туди не знайдеться якесь тепле укриття. У супроводі далеких вигуків, ми піднялися з лощини та знайшли в глибокій траншеї в полі шістдесят чоловік на чолі з лейтенантом, які скупчилися там; це всі, кого цей офіцер зумів зібрати разом із усіх сотень нашого полку. Лейтенант захрип і не міг видавити з себе ані слова, до того ж його лихоманило, тому що під час штурму насипу він упав на засіку, і загострений залізний кіл рогатки, яку в нас називали «іспанським вершником», пробив йому руку. Я переконав його піти в перев’язувальний пункт і взяв на себе командування всім підрозділом. Після цього я знайшов у найближчому окопі плащ-палатку та загорнувся в неї.
На ранок стало геть зимно. Із землі підіймався крижаний туман. Я послав вістових по їжу, в сподіванні, що їм пощастить знайти польову кухню та принести звідти гарячу каву. Після нескінченного очікування стало розвиднятися, і незабаром, ще в ранкових сутінках, знову запрацювала артилерія. Тепер їхні снаряди падали ще ближче до нас; один снаряд, після першого ж залпу, прямим попаданням потрапив до окопу з нашими кулеметниками. Це було доволі красномовно. Марно я вистрілював у повітря одною сигнальною ракетою за іншою. Нам залишалося тільки зігнутися до землі та чекати.
Нарешті з тилу прибіг вістовий із наказом. Від нього я дізнався, що командир полку вчора отримав поранення і що з решток від дванадцяти сотень піхоти формують три нові сотні, однією з яких маю командувати я. У міру того, як світлішало, з усіх кутків рівнини до нас стікалися солдати, які повідставали, і ми записували їх у нові підрозділи.
Я став ходити вперед і назад траншеєю, щоби прогнати з тіла нічний холод. Тим часом з’явився другий вістовий. Він прибув із наказом про наступ. Укріплення ворога, на які ми наткнулися вчора по обіді, в цьому плані звалися «позиція Врокур». Штурмові групи 76-го полку мали вклинитися в лінію оборони супротивника та пробити в ній коридор. Це виконуватимуть зокрема і ті хлопці, яким ми вчора ввечері склали компанію в трьох їхніх спробах перейти в атаку. Нашим же завданням буде закріпитися на цьому плацдармі та почати просуватися з нього вглиб. Про артилерію в плані не було ані слова.
Звісно, це вже матиме інший вигляд, ніж вчора у той самий час. Ми прекрасно знали, що це таке — атакувати укріплені траншеї. Великих втрат супротивнику завдати не вдасться, радше нас прикінчать після першого ж ривка. Ворог перестріляє нас, як куріпок; ми вже майже відчували легкий присмак крові в роті. Сіра тверезість ранку тільки підсилювала почуття безнадії.
З офіцерами та сержантами ми вирушили вперед крізь туман, щоби вперше оглянути ворожі позиції. Рядовий склад мав іти за нами, щойно їм подадуть сигнал. Можливо, нам вдасться знайти якийсь вихід, адже це безглуздо — просто жертвувати людьми.
Нам
