Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Дякувати Богу — командир полку виявився справжнім фронтовиком. Він наказав мені вести роту на штурмові позиції й там чекати, поки він повідомить про новий план артилерії.
Кулі, які продзижчали рівно між нами, мов осиний рій, закінчили цю розмову. Всі заскочили в траншею та скупчилися там, і лиш одна людина залишилася лежати зовні й стогнати від болю. Це був фельдфебель Кумпарт із моєї роти. Мені вдалося ухопити його за комірець та затягнути до траншеї. До нього підбіг санітар, розрізав йому штани над чоботами та, перед тим, як перев’язувати рану, витягнув блискучими щипцями фрагмент колінної кістки і красномовно протягнув щипці в мій бік. У будь-якому разі це мало кепський вигляд та могло не лише призвести до втрати ноги, а й узагалі коштувати Кумпарту життя. Це засмутило мене набагато сильніше через те, що я давно знав його, цього прусського педанта, який повчав мене стільки разів під час занять на подвір’ї казарми та навіть на фронті набридав зі своєю стройовою підготовкою. Коли я ще був новачком у полку, а він щойно прибув до нас, він здавався мені схожим на лева, з таким самим гарчанням, але згодом я зауважив, що він не образить і мухи. Я до сих пір пам’ятаю, ніби це було сьогодні, як після служби він сидів у маленькій переповненій їдальні та витирав рукою білу пивну піну з вусів. І ще, як після Камбре, коли на перше травня я почепив на шинель мій Залізний Хрест, він став переді мною на витяжку та сказав:
— Пане лейтенант — моя школа!
Тоді ми обидва від душі посміялися. Тепер санітар закидає його собі на спину та зникає разом із ним у стіні туману. Ще на одного старого вояку менше; поступово вони доберуться до нас усіх.
Вихідну позицію було легко знайти; вона розташовувалася на узвишші між Еку та Морі, де ми захопили бліндажі вчора ввечері. Мені подумалося, що цього разу втрат буде більше. Рота рухалася вперед та розсіювалася окремими групами в траншеях.
Сонце повільно пробивалося крізь хмари. Із його першими променями в небі з’явилася зграя англійських літаків, які обсипали рівнину кулеметними чергами. Ми побачили, як здіймаються хмари пилу. Перед нами поступово відкривалися обриси великої перепони — це і мали бути укріплені позиції селища Врокур. Здавалося, що з літаків добре нас бачили, до того ж нас стала обстрілювати малокаліберна батарея. Невдовзі її снаряди почали лягати на переповнену людьми рівнину.
Чорт забирай, скільки озброєння було тут зосереджено! Якщо його дотепер не побачили на тій стороні, англійці мусять зовсім не мати очей. Ось вже декілька людей, поруч з якими впав черговий снаряд, сліпо заметушилися, біжучи в різні боки. Старі солдати потрясали кулаками з траншей, погрожуючи невидимому супротивнику; якщо так триватиме далі, через півгодини тут нікого не залишиться. Ще один снаряд зі шрапнеллю спалахнув та розірвався над нашими головами. Вибух пролунав майже одночасно із залпом — гармата мала бути десь неподалік від нас. Я відстібнув із портупеї в одного з мерців штик-лопату та став ретельно поглиблювати свій окоп. Землю я викидав перед переднім краєм окопу, що вже забезпечувало певний легкий захист проти цього калібру. Але що буде, коли снаряд перелетить і впаде на тильний край? Я став копати ще один, менший окоп. Тепер нехай стріляють; все одно вони не можуть нічого більше зробити на цій площині.
Тим часом на сонці стало досить тепло. Я витяг із підсумка та натягнув на ступні пару тонших шкарпеток. Потім я взявся снідати: вже давно слід було поїсти і до того ж, дочекавшись нарешті спокійної хвилини, коли тебе точно ніхто не підстрелить, зазвичай швидко згадуєш про голод.
Земля позаду нас затремтіла — це нам на допомогу котили важкі гармати. Кінна батарея зупинилася неподалік, щоби скакуни випорожнилися; загалом, це була картинка, яку раніше ми бачили тільки в газетних ілюстраціях. Велика й рухлива мішень завжди викликає на себе сильний вогонь — за декілька секунд можна було побачити лише заплутаний клубок ніг. Один-єдиний кінь нісся галопом через самотній, запилений пустир. Все це відбулося досить швидко.
Та в рази більше мене непокоїло те, що вже протягом тривалого часу відбувалося на тому боці лощини. Там рвалися ручні гранати і повільно але вперто повзли до селища хмари вибухів. Іноді можна було побачити, як над бліндажем виростає чийсь силует і відразу ж знову зникає. Отже, нам вдалося пробити діру в обороні англійців; артилерія попрацювала на славу. Я послав мого денщика до сусідніх окопів, щоби той подав солдатам сигнал готуватися. Хмари диму від гранат вже здіймалися прямо у ворожих окопах. Я підняв у повітря сигнальний пістолет, який протягом всього походу стискав у кобурі на поясі або тримав у руці, і вистрелив; тієї ж миті заворушилися усі окопи та траншеї навколо. Ми вирушили, ідучи нога в ногу та навіть не відкриваючи вогонь, вирушили, щоб сягнути селища Врокур та просочитися всередину укріплень. Біля ворожих окопів ми почули чиїсь вигуки. Це мала бути наша ударна група.
Вже на краю укріплень я зіштовхнувся із незвичайною постаттю — беззбройним юним хлопцем із голими колінами під шотландською спідницею. Це був досить рідкісний птах у цих полях. Я відштовхнув його вбік та кинувся до траншеї, яка вигиналася вліво, у напрямку Морі, та з якої я вже чув, як доносяться, крізь нескінченні вибухи, короткі та збуджені вигуки ударної групи. У цей момент англійські гармати відкрили загороджувальний вогонь. За нами, немов прорване водосховище, щільними масами спускалися зі схилу інші бійці. Вони рішуче групувалися в підрозділи. Та, мабуть, англійці могли спостерігати за цим, бо на кожен наш крок вони відповідали тієї ж миті. Скоріше за все вони стріляли прямою наводкою.
Перехилившись через бруствер, я побачив ударну групу за роботою; для нас прокладали шлях зовсім небагато людей. Але було помітно, що вони вже мали великий досвід, бо працювали спокійно та злагоджено. Вони робили довгі ривки й поступово розтягувалися, а коли раптом із
