Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Ґрунтова дорога вела просто до села. Здалеку її відрізок, наче просіка, проходив крізь цю лощину. Ми помітили, як один чоловік повільно повзе на дорогу з чорного провалля на лівому схилі, і взяли гвинтівки наперевіс. Тоді він, напевне, загледів нас, адже відразу підхопився та стрімголов кинувся до села. Я взяв на мушку бліндаж. Виліз другий, завмер та залишився стояти прямісінько на лінії прицілу. Мені лишалося тільки натиснути на спусковий гачок — і він впав просто поперек дороги. Тоді троє або четверо інших побігли слідом, перестрибнули через мерця, і миттєво зникли. Даремно ми стріляли їм услід.
Тепер підійшли вже наші. Вони вибігли на дорогу та вдивлялися з неї вперед, немов із хвіртки витріщаючись у повну небезпек далину. Серед них був новий командир батальйону, а також капітан з іншого полку. Біля мене з’явилися люди з моєї роти. Я спитав у них про Шпренгера та Фінке, у рюкзаку якого були деякі мої мапи та шоколад, але ніхто не зустрічав його поблизу. Шкода, я зрадів би і просто побачивши обличчя старого приятеля.
Безсумнівно, тепер ми мусили перш за все взяти штурмом село. Ми вистрілили зеленою сигнальною ракетою у повітря, щоб спрямувати далі вогонь нашої артилерії, яка досі була націлена на Врокур та останній відрізок дороги. Окрім цього, ми вислали в тил вістових, щоб налагодити зв’язок. Після цього ми вирушили.
Буквально за декілька кроків ми відчули на собі прицільний вогонь близького, але незримого ворога. Ми залягли. Але що б там не було, цей перший, неочікуваний удар супротивника вже не міг збити нас із пантелику. Довгий і страшний шлях пробудив нечувану силу. Попри все, ми продовжували рухатися — почасти повзком, почасти зігнувшись у три погибелі, і в такий спосіб ми дісталися майже до самої лощини, на яку тим часом сипались удари наших важких гармат. Крізь лощину нам назустріч рухалася група німецьких солдатів; ми побачили, як між ними раптом упав снаряд і деякі з-поміж них вже не підвелися знову. Інші розсіялися та попадали на землю. Це були хлопці зі 164-того полку. Вони закричали до нас, що вони майже оточили селище зліва, але через цей вогонь не можуть просунутися далі. Тут-таки, на краю лощини, розірвався новий снаряд. Нічого не поробиш — волею-неволею ми мусили відійти назад та чекати, поки прибудуть із наказом наші вістові. Прокляття, ось і виникла перша затримка.
У нас були втрати. Серед інших від удару нашої ж артилерії загинув і Гюнтер фон Ведельштедт. Однією з її батарей командував його брат.
Та нічого вже не вдієш, ми мусили абияким чином відійти до узвишшя. Під час цього відступу я побачив біля бліндажа на схилі лощини одного з загиблих — це був мій англієць. Я схилився над ним: юне, сміливе обличчя. Куля увійшла йому просто в скроню, тож він, напевно, помер одразу. Його очі ще не встигли скам’яніти.
Мабуть, найкращою ідеєю було залишитись у тому ж бліндажі, з якого він тоді виліз. Зі взведеним пістолетом я застрибнув туди, обидва хлопці з моєї роти пішли за мною. Там нікого не було. Ми посідали на декількох складених докупи шинелях та плащах, притулилися спинами до стінок бліндажа та слухали, як постріли з обох сторін перехрещуються над нашим укриттям.
Поступово очі звикли до слабкого світла, яке проникало всередину, і тоді ми роздивилися, що там панував жахливий безлад. Біля стінки стояв велосипед, і з цього я зробив висновок, що це укриття належало вістовим артилерійської батареї. Ранці, кашкети, каструлі, кружки, бляшанки та газети були хаотично розкидані на землі, так що не можна було стати кудись і не наступити на якусь річ. Роздивившись усе як слід, ми знайшли хороший свіжий хліб та великі шматки шинки — такого в нашій роті ми не бачили вже з тиждень. Ми знайшли величезний кухоль, наповнений по вінця вишуканим напоєм із ароматом імбиру. Нам дуже хотілося вірити, що він не отруєний. Загалом, це якраз був час для обіду; такі скарби були напрочуд доречними, адже наші запаси провізії відповідали духу старої прусської тверезості. У хід пішов широкий похідний ніж, і почалося безтурботне бенкетування. Один нарізав товстезні скиби шинки, інший відламував шматок м’яса, третій намазував червоне варення, у якому цілі фрукти застигли в цукровій масі, на золотисті бісквіти, ціла коробка з якими стояла в кутку. У перервах ми пускали по колу кухоль. Зрештою, ми відкрили маленькі, міцно запаяні бляшанки, де були щільно складені цигарки, серед розсипного тютюну, колір якого коливався від світло-жовтого до найтемнішого чорного. О так, це вже щось зовсім інше, ніж наша марка «Бухенлауб»! Ми повикидали консерви та справлений із картопляних висівок хліб, який мали з собою, та наповнили наші підсумки кращим провіантом, знайденим тут. Тоді запанувала тиша, лишень цигарки тліли, і здіймалися блакитні хмари диму. У кутку пролунав чийсь задоволений голос:
— З таким провіантом я воював би ще років десять!
Після цих слів інший хрипко засміявся:
— Друже, видихни, дай-но я теж втягну цей войовничий дух!
Поки велися ці балачки, я піднявся до виходу та роззирнувся навколо. Наша артилерія досі поливала вогнем Врокур. Нас вже давно могли накрити з тилу. Що це означало для нас? — ми були відрізані від усіх та не могли зірвати вже дозрілі плоди перемоги, але натомість були чудовою мішенню. Я похмуро вмостився на коробці з-під бісквітів, закурив та став гортати англійські газети, які рясніли прокльонами на адресу «гунів». Що ж, сьогодні ми направду не зганьбили це прізвисько.
Зрештою нас почала розбирати нудьга. Ми захотіли пересвідчитись, що ще до вечірніх присмерків наступ хоч трішки просунувся вперед. Тож ми залишили наше укриття, знайшовши трохи вище, на ґрунтовій дорозі, ще один підрозділ. Знову до нас приєдналося декілька людей із моєї роти. Також я зустрів одного з вістових, якого посилали в тил: він повернувся з незрозумілим для мене повідомленням про те, що артилерія отримала наказ вести вогонь на далеку відстань. Цей наказ видавався нам дуже дивним, але не можна було заперечити, що зараз наша артилерія обстрілювала сектор просто перед нами. Таким чином наші обладунки перетворилися на кайдани, що стримували нас, — залишалося тільки сподіватися, що це
