Сміх. Біологія, психіка, культура - Ерік Смаджа

в) Ритуали утворюють третю структуру. — Деякі ритуали можуть бути предметом пародій (див. священні клоуни в індіанців пуебло, а також хопі, зуні).

• В інших випадках ритуали переходу (обряди, що супроводжують, зокрема, перехід від одного «екзистенційного стану до іншого», як-от народження, статева зрілість, одруження, смерть) дають привід для святкового часу, позначеного сукупністю характеристик, зазначених вище, серед яких — ігри, фарси, жарти, тобто смішне та сміх (наприклад, під час трапези). Дон Талаєсва в «Сонці хопі» наводить яскраві приклади: ритуали «вовочім», тобто ініціація юнаків, або шлюб (див. вище).

• Згадаємо також терапевтичні ритуали, для яких сміх слугує одним з інструментів.

г) Комічний театр (пряма сміхова комунікація), починаючи від доби Античності, являє собою «спеціальне місце» сміху і смішного, разом із комедіями Аристофана, Плавта, Теренція. Пізніше з’явилися комедія дель арте, Ґольдоні, комедії Мольєра, відтак ближчі до нас у часі постановки Лабіша, Фейдо, Куртеліна.

ґ) У досить відмінних культурних контекстах згадаємо комічні виступи качинів і сакральних блазнів індіанців хопі.

д) Не забудьмо цирк із його клоунами, естрадні мюзик-холи, місце творчості шансоньє, анекдотників, акторів скетчів, пародистів, мімів, черевомовців.

е) Кінематограф, телебачення демонструють новіші зразки непрямої сміхової комунікації з Чапліном, Кітоном, Лорелом і Гарді, братами Марксами, Таті, якщо згадати тільки великих коміків-класиків.

є) Нарешті, важливе місце посідає художня література — хай то усна в традиційних суспільствах (міфи, казки) чи письмова (інша непряма сміхова комунікація за допомогою коміксів, сатиричних журналів, романів).

Що ж до комічних міфів, колективне уявне народів Північної Америки витворило такого доволі відомого персонажа, як Трикстер (вправний штукар, крутій), який утілює у своїй персоні гостру комічну, соціальну та політичну критику. Африканські традиції також дають місце бурхливій і смішній стихії у міфах і казках. Справді, деякі міфи народжують непосидючого, неспокійного баламута Папу Легбу, посередника між богами й людьми. Божество спілкування, обдарований вмінням опинятися в різних місцях водночас, він протиставляє свою божественну недисциплінованість дисципліні світового соціального ладу. Легба вдається до хитрощів, трюків, маніпуляцій, плутанини. Це хитре божество вміє неабияк насмішити.

Б. Неінституціоналізовані контексти. — Інші соціальні — неінституціоналізовані — структури також можуть створювати сміховий тип комунікації, всередині якої поширюються фарси, жарти, розіграші, сміх. Зазначимо соціальні, дружні, сімейні зустрічі, що мають якісь святкові аспекти, як-от, наприклад, застілля.

— Щоденна соціальна активність (праця та дозвілля) пов’язує певними стосунками осіб, які належать до однакових чи відмінних онтологічних і/або соціальних категорій (люди/свійські тварини, чоловіки/жінки, дорослі/діти, влада/підлеглі). Тоді жарти й ситуації з якимись недоліками або неадекватностями виявляються для них неабияк смішними.

— Те саме стосується жартів, що народжуються внаслідок родинних стосунків. Між деякими членами родинної групи (клан, рід, коліно) стають неминучими панібратство, кпини, навіть образи на противагу пошанівку та дистанції між суб’єктами, які належать до інших категорій (див. перехід на сміх у дітей в Африці).

В. Контексти заборони. — Певні культурно обумовлені контексти можуть накладати заборону на сміх і смішне: наприклад, кладовища, храми.

5. Передавачі (ті, хто смішить). — Вони можуть бути добровільними чи мимовільними.

А. Мимовільні «сміхотворці» є такими без їхнього відома. — Це можуть бути люди або ж «олюднені» шляхом ототожнення тварини. Їхня міможестикуляція, пози, розмови, риси характеру, поведінка за певних ситуацій можуть бути смішними завдяки мимовільним рисам невідповідності і/або недоладності, невдачі їхнього тілесного, вербального, поведінкового, інтелектуального чи емоційного опанування.

Б. Добровільні «сміхотворці». — Це можуть бути аматори (жартуни, балагури, гострослови-самоуки, веселуни, дотепники), наділені ігровими здібностями, гумористичною креативністю, які реалізують свої таланти на ґрунті повсякденного життя.

— Також існують професіонали, яких кваліфікують як гумористів, коміків, живі інституції «сміхової естетики», що відрізняється від елементарного смішного своїм філігранним опрацюванням, зокрема своїми техніками сміхотворення.

Згадаємо певні категорії цих комічних гумористів, незалежно від культурної сфери та часів, за яких вони жили і практикували. Ми побачимо, що вони мають у суспільстві особливе становище та функцію.

а) Блазні.

• Обрядові (священні): присутні у багатьох суспільствах Північної та Центральної Америки. Їхнє становище і заняття визначаються застосуванням іронії, пародії, трансгресії. Вони вводять фарс у сакральні спектаклі, в яких найсуворіший ритуал може співіснувати з насмішкою.

• Дворові блазні: вже були відомі у стародавній Персії, Єгипті, Греції, Римі, разом з іншою челяддю вони винаймалися в дім владних і заможних людей, щоб «смішити» їх під час трапези; за Середньовіччя їх можна бачити побіч баронів, а в церкві — поруч з абатами та єпископами.

• Придворні блазні, або дурні: вони з’являються пізніше в оточенні князів і королів, де вони змінюють своє амплуа, посідаючи певне місце всередині політичної інституції. Лише в XIV столітті роль дурня стане особливою посадою. «Дурень і державець, — зауважує Ж. Баландьє, — виражають владу в подвійному сенсі — як сила й насмішка, удача й невдача; вони утворюють драматичну пару. [...] Влада має привілей говорити геть усе й учиняти геть усе в дусі грубих фацетій і фарсів».

• Народні блазні постають в іншій подобі, хоча відповідні функції можуть і збігатися. До того ж вони стають «акторами».

б) Майданчик, сцена, екран (великий і маленький) показують якраз цих персонажів, що підривають усю соціальну логіку, суперечачи умовностям і загальній моралі, викривають приховане за допомогою перебільшення і фарсу.

— Клоуни (персонажі англійського фарсу, потім коміки цирку), бурлескні комедіанти (театру/кіно, нащадки народних буфонів), артисти мюзик-холів, а також оповідачі анекдотів.

с) Не забуваймо карикатуристів, художників-гумористів, письменників і сатириків.

6. Отримувачі, тобто ті, хто сміється. — Їхній сміх, як і будь-яка емоційна міміка обличчя, підлягає певним правилам вираження, кодованого групою і для групи. Наприклад, сміх буде приписаний, дозволений або заборонений залежно від суб’єктів (їхнього віку, статі, соціального статусу), соціокультурного контексту, смішного предмета повідомлення, намірів і самого передавача (згідно з віком, статтю, соціальним статусом).

Соціальний контроль за вираженням сміху, підкріплений системою уявлень і цінностей, зрештою, став «конвенційним» і відокремився від афекту задоволення, щоб набути нових функцій і значень. Згадаємо, зокрема, сміх ввічливості,