Сміх. Біологія, психіка, культура - Ерік Смаджа
«Це міг би бути в певному розумінні предок, який вирішив повернутися в цю дитину або ж був змушений так зробити. До нього належить ставитися з пошаною; слід бодай зробити так, щоб він лишився. Тому, хто повернувся, може не сподобатися існування, яке йому запропоновано. Коли дитина помирає у ранньому віці, то вважають, що це сталося через небажання реінкарнованого предка жити або через якусь особливість саме у цій дитині».
Отож деяка уважна та шаноблива поведінка батьків, які стримані щодо своєї дитини, може пояснюватися якраз тим, що вони вбачають у малюкові реінкарнацію свого предка.
— Починаючи від 3–4 років діти виходять із зони батьківської опіки, щоб долучитися до спільноти дітей (вікова група), де панують соціальні взаємодії двох різновидів: грайливо-сміхова і виховна.
Справді, діти грають разом, влаштовують дружні баталії, але й жартують, замислюють фарси поміж собою. На рівні виховання їхня вікова група дозволяє дітям опанувати правила етикету й добрих манер, що супроводжуються вивченням соціальної поведінки, яку схвалюють дорослі. Тому це надзвичайно важливе місце для соціалізації дитини, як і для здійснення соціального контролю, зокрема через насмішку та висміювання. Ця стаття, що становить великий інтерес, зокрема, має ту перевагу, що дає змогу виявити певні соціальні та сімейні взаємодії, одною зі сторін яких є дитина, що уможливлюють, приписують або забороняють творення і поширення смішного і сміху в суспільствах Західної Африки. Також стаття дає концептуальні інструменти, що дозволяють конкретизувати деякі функції і значення, притаманні цим практикам.
Б. Сміх і сміхові факти в народу ік. — Ік, які називають себе «кварікік», тобто мешканці гір, утворюють кочівний етнос мисливців-збиральників, організований у групи та розселений незадовго до Другої світової війни в гірській частині на північному сході Уганди. Основною територією для полювання їм слугувала долина Кідепо, у підніжжя хребта Моронголе (священна гора для ік).
Однак рішення угандського уряду створити природний заповідник Кідепо, тобто частково на економічній території ік, прирекло їх на вигнання, змусивши переселитись і займатися «сільським господарством» у засушливому, бідному регіоні, щоб «надолужити нестачу ресурсів».
Під час свого перебування серед ік у 1965–1967 рр.
Колін Тернбул[56] мав змогу спостерігати масштаби соціально-економічної катастрофи цього травмованого народу, що спричинила глибокий занепад родинних і суспільних зв’язків. Це супроводжувалося настроями недовіри, індивідуалізму, агресії до чужинців, а також крайнім зубожінням, навіть утратою будь-якого релігійного та ритуального життя. Фізична деградація особливо зачепила дітей і старих. До того ж на долю ік випало трагічне потрясіння, викликане голодом.
Відтоді їхнє соціальне життя організовувалося насамперед навколо затятого пошуку харчів і вироблення нової системи цінностей, в якій пріоритет віддавався добуванню їжі та пристосуванню до нестабільних умов виживання. У цьому надзвичайно болісному життєвому та соціальному контексті автор, на його великий подив, помітив багато сміху і сміхових ситуацій. Серед смішних тем — голод, доброта, щедрість (це нетипові чесноти), деградація та страждання інших, ба навіть деградація та страждання себе самого за певних обставин, поведінка іноземців (сусідніх племен додосо і туркана, скотарів, з якими вони мають угоди про співпрацю, обмінюються продуктами та послугами). Така сміхова комунікація може виникати між молодими, дорослими, чоловіками, жінками, літніми людьми, скеровуватися на слабких (дітей, старих), жінок, чужинців, людей, що не підпадають під усталені норми.
Тернбул подає деякі сміхові факти, які можуть виглядати для нас доволі дивними, але вони мають у повсякденному житті ік певні функції та значення.
• Про голод і фізичне виснаження:
«Я вже було хотів піти, аж раптом сталося щось дивне. Старший із двох чоловіків, якому я потиснув руку, причепився до моєї руки, і коли я хотів прибрати її, я його буквально підняв над землею. Він не міг важити більш як тридцять кілограмів. Нарешті він відпустив мою руку й упав додолу, голосно розреготавшись. Я допоміг йому сісти, і він сказав мені, немовби вибачаючись: “Я не їв три дні”. На це його товариш і він знову почали голосно сміятися. Я сказав собі, що маю ще багато чого дізнатися про гумор в ік».
• Сміх матері над своєю дитиною, яка забилася:
«До того як дитина почала ходити, вона носила її на спині, прив’язуючи шкіряним ременем. Коли вона десь зупинялася, біля копанки з водою чи в полі, то відв’язувала ремінь і буквально скидала дитину на землю, сміючись, якщо та боляче забивалася, і я це помічав не один раз у Білі або Мацуї».
• Сміх дітей над старими:
«Ще якось я побачив, як Локвам і ватага дітей танцювала навколо Лоліма (літній ритуальний жрець), сміючись і кидаючи у нього каміння, а той раз-по-раз скручувався калачиком, щоб захиститися».
Що думати про такий сміх у цьому трагічному і глибоко розладнаному соціальному та культурному контексті? Він міг би вказувати на бажання суб’єкта пристосуватися до суворих і болісних екзистенціальних умов, які порівнюються з поразкою і недоліками, поміченими в іншого, зокрема у малих дітей і пристарілих. Тоді це «тріумф опанування» болісної ситуації та безпеки, яку надає настійлива нарцисична цілісність, хоча вона й перебуває в постійній небезпеці. Але сміх може також означати захист від страху смерті й утрати об’єкта, форму заперечення постійної життєвої небезпеки й перестрахування проти неї. Перед людським занепадом, реальністю, що означає смерть чи її постійну загрозу, на яку наражаються ік, особливо діти, сміх тріумфально утверджує життя й прагне заперечити смерть. Насмішка над деградацією старих може бути формою захисту проти відповідних тривожних афектів. Отож сміх і насмішка утворюють психосоціальний інструмент для психічного виживання ік. І всупереч усім очікуванням у 1987 р. після двадцяти років страждань ік вижили. Попри жахливий голод, свідком якого став К. Тернбул у 1965 р., попри епідемію холери в 1973–1975 рр. і наступних років за межею бідності, ця народність спромоглася зберегти від 1 до 2 тис. осіб.
