Сміх. Біологія, психіка, культура - Ерік Смаджа

1. Вступ. — Етнографічні дані, зокрема й ті, що були описані вище, викликали чимало рефлексій і запитань, які набули статусу справжніх «етнографічних документів», що посприяло формуванню корпусу знань про нову ділянку антропологічних досліджень, а саме — смішного та сміху. Ця дослідницька робота, складаючись із методологічної та концептуальної частин, була доповнена вивченням і засвоєнням інших антропологічних, а також соціологічних, психосоціологічних, історичних, літературних розвідок, які структурують і збагачують наше інтелектуальне розуміння. Так, наша робоча гіпотеза становить собою лише соціокультурний підхід до смішного та сміху, закладаючи теоретичні основи для польових досліджень.

• Наш підхід, вписуючи сміх до соціального життя групи, розглядає його як культурний, а отже, історичний феномен. Сміх можна спостерігати за всіх часів і в усіх регіонах. Люди не сміються так само і над тими самими речами залежно від суспільства та епохи. Вони витворюють власний сміх і своє сміховинне. Однак, незважаючи на культурні відмінності, вивчення етнографічних даних також дозволяє ідентифікувати інваріанти сміху і смішного незалежно від їхнього специфічного культурного контексту.

2. Комунікація «смішне–сміх». — Сміх, який є вочевидь високо кодованою технікою тіла, може також сприйматися з огляду його культурного розуміння як один із термінів особливої форми соціальної комунікації, так званої сміхової комунікації, що утворює систему. Для її презентації та опису ми надихалися моделлю комунікації, розробленої Шенноном і Вівером[57]. Перебуваючи у третій сфері, про яку говорив Д.В. Віннікотт, вона містить два крайні полюси — психічний/обробний і феноменологічній/репрезентативний. Тоді можна було б уявити собі «гумор» як позначник психічного полюса, а «комічне» — як його виражальний, репрезентативний компонент.

• Комунікація відбувається між одним чи кількома передавачами (тим або тими, хто смішить), витворюючи й передаючи смішне повідомлення до одного чи кількох отримувачів (індивідів чи груп), які відповідають на нього сміхом (кодована лице-вокальна комунікація), який сам діє як сміхотворний стимул усередині певної групи і здійснює позитивний або негативний фідбек (відгук) на передавача. Зазначимо, що передавач і отримувач можуть бути однією і тією самою особою.

Сміхове повідомлення передається через різноманітні канали, застосовуючи різні сенсорні модальності (зір, слух, а також дотик, ба навіть зрідка нюх і смак). Нижче подамо категорії «сенсорних провідників» сміхового повідомлення.

3. Категорії сенсорних провідників сміхового повідомлення. — Ми розрізняємо вербальні, невербальні та змішані (вербальні й невербальні) категорії.

А. Вербальні категорії можуть бути візуальними, тобто графічними, чи акустичними, тобто усними. Вони згуртовані в так званій словесній комічності. Сюди входять каламбури, анаграми, шаради, паліндроми, контрпетрі (акрофонічні перестановки), дотепи. Останні, спираючись радше на ідеї, використовують слова як виражальні провідники — в цьому разі говоримо не про словесну комічність, а саме про дотепність.

Б. Невербальні категорії бувають візуальними, акустичними або тактильно-руховими.

a) візуальні включають пантоміму, імітацію за допомогою міможестикуляції, карикатуру, гумористичний малюнок за допомогою графічних форм, а також сміхотворний живопис або скульптуру (наприклад, комічні об’єкти);

б) акустичні дозволяють створювати музичні жарти (наприклад, деякі твори Моцарта чи Саті); згадаймо «органічні» звуки, що вигулькують раптово й недоречно, як-от бурчання в животі, гикавка, пукання, відрижка. А також голоси в неузгодженій тональності чи інтенсивності щодо змісту слів, а також виступи черевомовців.

c) тактильно-рухові: лоскотання, ігри з доторками, жвавими рухами.

В. Змішані категорії поєднують вербаліку та невербаліку й можуть бути задіяні, зокрема, в комічних ситуаціях і характерах.

4. Просторово-часова структура. — Сміхова комунікація завжди належить до певної соціокультурної просторово-часової структури, яка може бути спеціалізована, тобто інституціоналізована, стаючи «спеціальним місцем» сміху, або ж неінституціоналізована.

А. «Спеціальні місця» сміху. — Така інституціоналізація дозволяє безперешкодне поширення смішного і сміху, які стають дозволеними, санкціонованими, навіть приписаними. До них належать:

а) Свята. — Це форми «ігрового пароксизму» соціального життя. У минулому відбувалися щорічні свята «первісних» сільськогосподарських суспільств, які відзначали, зокрема, завершення зими й повернення весни з великими ігровими обрядами (обрядові вбрання, танці, співи на честь родючості, ігри, фарси, що закінчувалися оргіями).

Також організовували свята, що були інституціоналізовані з боку влади, тим самим зміцнюючи норму і закон завдяки «діям навпаки» — ритуалам перевертання або драматизованого бунту. Суспільства за Античності демонструють доволі давнє застосування цих механізмів.

— На щорічному святі вавилонських таїнств на трон саджали переодягненого кумедного царя, що символізував перевертання ієрархічних позицій. Це був раб, якого потім вішали або розпинали, але до того він грав роль суверена, віддаючи накази, користуючись наложницями з царського палацу, занурювався в оргії та розпусту.

«Ця розгнуздана влада, — стверджує Ж. Баландьє[58], — насправді цілковито сфальшована; вона театрально розігрується в образі призвідника безладу, вимагаючи необхідність відновити панування закону, і саме останньому віддається жертва фальшивого короля».

— Давньогрецькі кронії (щорічні свята).

— Давньоримські сатурналії та вакханалії (відзначалися на честь Вакха і зводилися здебільшого до вправляння у масних балачках і пиятики).

— За Середньовіччя відзначимо красномовне свято дурнів, що відбувалося між Різдвом і святом Трьох Волхвів, що проводилося в соборах і було нагодою вибрати єпископа, папу або короля дурнів. Це було повне перевертання звичного способу життя. Отож собор віддавався ігровій агресії народного свята. Крім того, згадаємо карнавал — добре ритуалізований спосіб народного самовираження і вивільнення, — а також ярмаркові гуляння та інші святкування різного штибу.

б) Ігри. — Вони утворюють другу велику інституціоналізовану структуру. Чи то вони пов’язані з головокружінням (тобогган, гойдалки), кружлянням (каруселі, перегони), вигадкою (удавання-перевдягання), суперництвом-боротьбою (спорт), азартні або сексуальні, вони можуть також вписуватись у святковий контекст (наприклад, конкурси лоскоту під час Свята меду в індіанців гуаякі). Сміх, вибухаючи й розносячись під час ігор, може виражати радість від досягнення особистих рухових