Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича - Данило Борисович Яневський
«Повідомлення з окупованих східних районів» керівника Головної команди поліції безпеки та Служби безпеки характеризують бандерівський уламок ОУН (самостійників-де-ржавників) «як найчисленнішу гостро протинімецьку політичну силу — масову в західних областях України й діяльну на всіх просторах України»[64].
Окупована Волинь потрапила до складу Райхскомісаріа-ту «Україна», який було утворено 20 серпня 1941 р. Адміністративна столиця — Рівне. На чолі — гауляйтер і обер-пре-зидент Ерік Кох. «Територія Райхскомісаріату, — зазначає експерт, — постійно змінювалась у зв’язку із віддаленням чи наближенням фронту. Станом на 1 серпня 1941 р. його площа становила 71 тис. кв. км., 15 листопада того ж року — 235 тис. кв. км, а 1 січня 1943 р. — більше 392,275 тис. кв. км»[65]. Це — три чверті передвоєнної території УРСР
Райхскомісаріат «Україна» фактично був колонією з надзвичайно жорстким поліційним режимом. Мета його існування — відкритий грабунок і викачування всіх можливих і неможливих ресурсів на користь Райху. Забігаючи дещо наперед, відзначимо: ні про які мобілізаційні кампанії до своїх лав на цих теренах ОУН (чи то Мельника, чи то «революційна») і мріяти не могла. Максимум дозволеного та можливого: «В липні 1941 р. у Луцьку заходами тимчасової української адміністрації був зорганізований військовий курінь, який назвали Відділом окремого призначення ім. Євгена Коновальця… Коли прибула на Волинь цивільна адміністрація, жандарменія та гестапо, цей відділ розв’язали… і перетворили його на господарську школу, що була зорганізована на військовий лад». Загальна чисельність «школярів» — 320 осіб.
Крім того, Рівненщина, Волинь, Поділля вже 1942 р. стали операційною зоною червоної, двох польських партизанок, а також багатьох озброєних груп із числа місцевих жителів, дезертирів Червоної Армії абощо, які вели відчайдушну бо-ротьбуза власне виживання. Ані харчів, ані зброї, ані людей, ані будь-яких інших ресурсів, насамперед людських, потрібних для реалізації величного плану створення Української Соборної Самостійної Держави, взяти тут було практично неможливо. На цю обставину звернув мою увагу один із польових командирів УПА Микола Омелюсік. Він указав на принципову відмінність між Волинню-Поліссям і Галичиною, тобто Райхскомісаріатом «Україна» та Генеральною Губернією. На території «Коміссаріату» українці не могли мати землю у приватній власності, оскільки всю землю було націоналізовано совєтами, а німці вважали себе їх спадкоємцями — правонаступниками. Натомість у ГГ українці мали право на 20 та землі. Підозрюю: саме це могло бути однією з головних причин, що визначили крайній радикалізм у діях поліщуків і волиняків улітку 1943 р. Була ще одна причина. Назвав нам її — так, між іншим, — посадник невеликого українського району М. Лебідь у своїх спогадах: «Радянська система залишила по селах велику ненависть між людьми».
Такі настрої німецька окупаційна адміністрація роздмухувала свідомо, послідовно, інституційно. Не забуваймо: весь тамтешній терен споконвіку складався з перемішаного українсько-польсько-єврейського населення. З одного боку, політика «розділяй та володарюй» передбачала жорсткий, системний антипольський терор. З другого — системне знищення євреїв (яких з цією метою ЗВОЗИЛИ сюди навіть із території Райху), ромів, заручників — поляків та українців. З третього боку, у столиці ГГ легально діяв Український Центральний Комітет на чолі з Володимиром Кубійовичем. УЦК представляв українців в окупаційній владі. Представляв доволі вдало — якщо це слово доречне у цьому контексті. Тут скажу лише, що, згідно з існуючим у фондах УНМ в Чикаго звітом, т. зв. «Допомогової Акції» УЦК, з німецького полону витягли більш ніж 8 тис. радянських полонених! Але головний «військовий» результат діяльності УЦК, тісно пов’язаного з «мельниківською» ОУН — організація набору до дивізії «Галичина». Але про це — дещо пізніше. Зараз іще декілька слів.
Про один день.
Про 30 червня.
30 червня 1941 р.
За 70 років, що минули від того дня, про той день написано, здається, все можливе й всіма охочими. Однак події того понеділка у Львові є в Україні предметом запеклих політичних баталій. Із них можна дізнатися все що завгодно про особисті заслуги дискутантів перед спецслужбами різних країн. І також дізнатися про особливості тендерної орієнтації опонентів.
Неможливо лише з’ясувати, власне, зміст папірця, якого, нібито з балкона одного з будинків на площі Ринок, зачитав Ярослав Стецько, рівень легітимності, авторів та обставини ухвалення того акту.
Зачитав Стецько такий текст — принаймні, саме його розклеїли по міських мурах Львова та парканах інших галицьких містечок і сіл:
«Акт проголошення відновлення Української Держави
1. Волею Українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.
Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її творця і вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-більшовицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває увесь український народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.
Суверенна Українська Влада запевнить Українському Народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння його потреб.
2. На західних землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується українському національному урядові, що створиться в столиці України — Києві.
Українська національно-революційна Армія, що твориться на українській землі, боротиметься далі проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий, справедливий лад у цілому світі.
Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава!
Хай живе Організація Українських Націоналістів!
Хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!
Львів-город, 30 Червня, 1941 р., год. 20. Ярослав Стецько, Голова Національних Зборів».[66]
Цей документ я процитував за версією, яку оприлюднив єдиний автор Акта — Ярослав Стецько. У цій версії зразка 1967 р. відсутні два принципові положення, які подають інші публікатори пам’ятного документа. Перше звучить так: «Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Великонімеччиною, що під
