Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича - Данило Борисович Яневський
Події ці добре відомі. Пригадаймо їх разом.
1936 рік: підписання антикомуністичного пакту між Німеччиною та Японією.
1937 рік: до Антикомінтернівського пакту приєднується Італія.
1938 рік: Адольф Гітлер за сприяння Англії, Франції та Італії реалізує свою передвиборчу програму — об’єднує німців в одній державі. Австрія та Судетська область Че-хословаччини анексовані Німеччиною.
1939 рік: Угорщина та Іспанія приєднуються до Антикомінтернівського пакту. Німеччина ліквідує Чехословаччи-ну. Її територію розділено на дві частини. В одній засновано німецький Протекторат Богемії та Моравії. У другій — проголошено окрему державу — Словаччину.
СРСР і Німеччина підписують союзницьку угоду, яка передбачає ліквідацію Польської держави. 12 жовтня на території, окупованій Німеччиною, утворюється так звана Генеральна Губернія із адміністративним центром у Кракові.
Території, окуповані СРСР, приєднуються до УРСР та Білоруської РСР.
1940 рік: Німеччина укладає «Троїстий» союз із Японією та Італією (так звана «Вісь», хоча цей союз із повним правом можна назвати Антантою, тобто «союзом трьох»). Згодом до угоди приєдналися деякі інші європейські країни.
Упродовж політичних, військових кампаній та воєн 1939–1940 рр. з карти Європи зникли, були окуповані та/ або розчленовані: Австрія, Бельгія, Голландія, Данія, Естонія, Норвегія, Латвія, Литва, Люксембург, Польща, Франція, Че-хословаччина. На порядку денному теоретично постало питання про необхідність і можливість німецького вторгнення на Британські острови — вперше від 1066 р.
На початку липня 1940 р. Велика Британія розпочала військові дії проти свого союзника Франції, потопивши більшу частину її флоту і захопивши меншу.
Італія розпочинає війну на Балканах та в Північній Африці. Сталін окуповує Північну Буковину.
Події розвивалися настільки стрімко, що сучасники просто не встигали їх осмислювати та, відповідно, вибудовувати адекватну політичну лінію. Політична ініціатива перебувала в руках німецького лідера. Всі інші могли тільки безсило спостерігати за подіями, не маючи на них ані найменшого впливу. Сталін готувався перехопити ініціативу, розв’язавши війну проти Польщі, Румунії та Німеччини.
Впливу, якщо зовсім точно — абсолютно ніякого впливу, на ті події провід ОУН не мав і мати не міг. Поміж його лідерів просто не було фігури, здатної осмислити події такого масштабу і, відповідно, скорегувати політичну партійну лінію. Молоді, переважно, люди без серйозного соціального та політичного досвіду, м’яко кажучи, не з високим рівнем освіти, як правило, без знання іноземних мов, засліплені однією політичною ідеєю, виявилися неспроможними вийти за вузькі межі уявлень про світобудову, притаманних східно-галицькому політичному середовищу з його акцентаціями на загрозах своїй унікальній ідентичності з боку польського, римо-католицького та буржуазного ліберально-демократичного середовищ. Середовищ, які, за їх уявленнями, можливо і обґрунтованими, нічого іншого до діла не мали, окрім як знищення трудового українського люду.
Всі українські політичні партії, які легально діяли на території Польської Республіки, з початком німецької агресії заявили про свою лояльність до держави і закликали своїх членів і прихильників до кінця виконати свій обов’язок. Вони його і виконали. Свідчення знаходимо, зокрема, у спогадах такого собі Й. Сірого «В чужій армії. Спогад з Другої світової війни (1939 р.)». Рукопис зберігається у фондах Українського Національного Музею в Чикаго. Автор — колишній старшина армії УНР, 1939 р. — майор-контракт-ник Польської армії. До лав її потрапив унаслідок угоди між Генеральним Штабом УНР в екзилі та Генеральним Штабом ЗС Речі Посполитої (виявляється, і така була). Спомини Й. Сірого охоплюють, головним чином, період з 1 вересня по 1 жовтня 1939 р. Він, між іншим згадавши про пакт Молотова — Ріббентропа, пише: «Поляки вірили, що це йде совєтська армія їм на поміч…» Вона й прийшла. Остаточно «поміч» було «надано» в таборах в Осташкові та Козельську… Нашому мемуаристові поталанило: він був інтернований німцями в перших числах жовтня, але після початку німецько-французької війни був звільнений із табору. На підставі вищезгаданої Гаазької конвенції.
Про що свідчать ці спомини? Тільки про те, що всі (за єдиним винятком) українські політичні сили, які діяли на території Польщі в міжвоєнний період, а також УНР в екзилі та її «президент» Андрій Лівицький й інші очільники займали лояльну позицію — наскільки це відомо сьогодні — до Польської держави, яка надала їм притулок після поразки у громадянській війні 1917–1920 рр.
Через 4 місяці після завершення радянсько-німецької війни проти Польщі та окупації її території, Бандера і його прихильники проводять у Кракові, адміністративній столиці Генеральної Губернії, так званий «II Великий збір ОУН».
Усе в цій події є загадкою. Загадка перша: це політичне зібрання — перше і єдине відоме мені політичне зібрання НЕ націонал-соціалістичної робітничої німецької партії, яке відбулося на території, контрольованій німцями від року їх приходу до влади. Друга: як можна було провести «з’їзд» та ще й «Великий» під носом у СД — найефективнішої європейської спецслужби свого часу? Боюся помилитись, але без санкції окупаційної влади це було просто неможливим. А санкціонувати проведення таких зборів окупанти могли, наприклад, тому, що розкол націоналістичного руху відкривав для німецької сторони додаткові політичні можливості. Розкол у підпільній націоналістичній організації відповідав їх поточним політичним інтересам. Адже «материнська» ОУН робила ставку на співпрацю з цивільною німецькою адміністрацією. їхньою головною ціллю було створення легальними, а не «революційними» засобами незалежної Української держави зі столицею в Києві, створення партійної мережі на території УРСР, створення там місцевих органів влади, культурно-просвітницьких, адміністративних установ й т. п. Війна з поляками в ці плани явно не входила.
Таке припущення — не моя вигадка. Задовго до мене мотивацію головних діючих сторін проаналізував очіль-ник ОУН Осип Бойдуник. На його думку, «німецькіурядові чільники» не могли вибачити Мельнику та єдиній тоді ОУН «відмови» організувати «повстання в тилах польської армії» 1939 р. На думку Бойдуника, також і «у зв’язку з тим створилась версія про причини розламу ОУНу 1940 році, яка хотіла бачити виключне джерело розламу в німецьких інтересах. Ціла крайова верхівка ОУН і частина кадрів, включно з тими, які були німцями звільнені з тюрми чи з Берези Кар-тузької, — веде він далі, — опинилися 1939 р. в ГГ, переважно в Кракові. Заправлені
