Проект «Україна». Жертва УПА. Місія Романа Шухевича - Данило Борисович Яневський
Тут, біля Ярослава, вони знайшли «залишене більшовиками невелике вантажне авто»[70] разом із водієм, дезертиром Червоної Армії. «Переїжджаючи» цим автом «через міста і села… проголошували на зібраннях відновлення державності, встановлювали місцеву владу, організовували міліцію, порядкували господарське життя і — поспішали далі серед риску, небезпек і справді отчайдушних зусиль». Усіх населених пунктів по дорозі Ярослав — Львів понад два десятки, відстань між ними — понад 100 км. Як би там не було, «відновлювати державність» доводилося щонайменше у трьох селах щодня. При цьому група пересувалась із такою швидкістю, що «інколи проривались через бойові німецькі лінії і знову завертали…» «Нарешті, — пише Отецько, — ми добилися до Львова якраз після маршу німецьких військ (підкреслено нами — Д. Я.)». Перші німецькі частини вступили до міста приблизно о пів на п’яту 30-го числа[71]червня місяця.
Зупинившись на площі перед собором Св. Юра, учасники «нашої групи» вирішили, що німці, які дуже швидко просуваються територією СРСР, «можуть внеможливити нам здійснення нашого пляну — доконаних фактів у Києві». Тут восьмеро осіб, обговоривши поточний політичний момент, ухвалюють:
— скликати «сьогодні вечері Національні збори революційним порядком»;
— «творимо негайно Міське Управління Львова, скликаючи на год. 16 чи 17 найвидатніших громадян Львова, компетентних по цій лінії; я (тобто Стецько — Д. Я.) прибуду на той час, щоб заприсяжити членів новоствореної Управи… на вірність Українській Державі»;
— захопити радіостанцію, якій надати ім’я Євгена Ко-новальця.
Після наради Стецько «пішов до Митрополита графа Андрія Шептицького, щоби скласти привіт найвищому українському авторитетові». За його словами, розповів Митрополитові про стратегію ОУН(б) — «творити доконані факти… без огляду на те, яка є постава зовнішньої сили, чи буде вона союзником, партнером чи окупантом». Вислухавши все це, Шептицький, за словами мемуариста, сказав: «Честь України вимагає робити те, що ви задумали сьогодні. Робіть в ім’я Боже, я благословляю». Це надруковано на с. 186. А на с. 218 Стецько пише про те, як уранці наступного дня він прийшов до глави Церкви з метою «поінформувати Митрополита про події попереднього вечора, незалежно від повідомлення архієпископа Йосифа». Пояснюю: сам Шептицький від участі в акції ухилився — більшовики, мовляв, конфіскували його авто. Вислав замість себе в якості спостерігача свого майбутнього наступника Йосипа Сліпого. Той, як пояснив особисто авторові цієї розвідки багатолітній секретар майбутнього Патріарха Йосипа о. д-р Іван Дацько, «з послуху пішов». Але без ніяких повноважень.
Далі Стецько переконує читачів — він Шептицького не обдурював. Всі свої ідеї та дії на наступні декілька годин попередньо узгодив особисто із Шухевичем (на той момент офіцером вермахту), але той на проголошення державності не прийшов, «бо повинен бути на похороні брата». Навряд чи командування полку, в якому він служив та очільники держави, якій він присягнув, схвально би поставилися до участі офіцера німецької армії у проголошенні державної української незалежності на землях, щойно Німеччиною окупованих. Сам Шухевич, наскільки це відомо, ніяких відомостей на цей рахунок не залишив.
Далі події розвивалися таким чином. У будинку львівської Ратуші, в якій «все було понищене», Стецько «присів на якихось дошках», на яких «накреслив план проголошення відновлення державности, хід думок» своєї промови. «Усе це діялося в поспіху, нотатки роблено олівцем на кусниках паперу». Це — сторінка 190. На с. 206 автор споминів, натомість, зазначає: «Акт проголошення відновлення я зачитував особисто як рішення Організації (тобто ОУН(б), ухвалене її Проводом невідомо де і коли — Д. Я.), запропоноване на затвердження чи одобрення Національних Зборів». І далі, відповідаючи своїм анонімним критикам: «тут не є істотною юридична еквілібристика…».
Написавши це все на клаптиках паперу, Стецько вийшов із будинку Ратуші, перейшов вулицю — до будинку «Просвіти». Тут якраз в цей момент «відбувалося творення міської управи Львова». Перервавши свій виступ на виборах міської управи, один із промовців, згаданий член Проводу ОУН(б) Старух, передав слово Стецькові. Виклавши свою позицію, той «прийняв присягу на вірність Українській Державі від новопокликаного посадника Львова і інших, які входили до управи міста, побажав успіху і обіцяв повну підтримку від ОУН». Тільки після того, «тимчасом» до помешкання «почали сходитися скликані на Національні Збори громадяни». До слова, анонімні та невідомої кількості.
Стецько: «Відкриваю Національні Збори…». Відкривши в такий спосіб історичної ваги зібрання, Стецько промовляє: «ОУН звертається до Національних Зборів схвалити її рішення про проголошення відновлення державності. У час вичитування мною документу про проголошення державності усі встали, відспівавши після цього національний гімн». Далі учасники зібрання заходилися обговорювати державницьку ініціативу. Слово, за Я. Стецьком, мали 4 чи 5 осіб, після чого «Акт» і було схвалено присутніми — датований він 20-ю годиною.
Після завершення співу «Не пора, не пора», Василь Кук прочитав пропозицію Бандери про призначення Стецька «головою Правліннях на одобрення Національних Зборів» та «запропонував від ОУН уповноважити» Стецька «покликати Правління, звільняти призначати членів його. Національні Збори узгодили становище ОУН і прийняли цю пропозицію».
Тут, мимоволі, виникає питання: в який спосіб Кук, який за декілька хвилин до того намовляв Стецька утриматися від проголошення «Акта», встиг подолати більше 320 км від Львова до Кракова, отримати письмову згоду від Бандери і повернутися до Львова? Не виходячи при цьому із зали «Просвіти»?
Але повернімося до розповіді Стецька. Того вечора він, уперше з моменту перетинання кордону, «заснув під дахом». Що відбувалося наступними днями, зрозуміти з його споминів неможливо. За словами Стецька, станом на 5 липня «члени Українського Державного Правління були в дійсності устайнені і отримали свої номінаційні грамоти»: Я. Отецько (голова і керівник «ресорту соціяльних реформ»), професор М. Панчишин (перший
