Окопні історії: фронтовий щоденник - Дмитро Степаненко

— Куди ви лізете? А як підстрелять! Що тоді? Сидіть у своєму окопі і не висовуйтеся.

— А ти ж як?

— Ти, синку, до мене не рівняйся! Доживи до мого віку спочатку, дітей вирости, внуків діждись, і аж тоді можеш робити, що захочеш. Це я вдома нікому вже непотрібний, зайнятися нічим, хіба що сидіти і на свою бабу дивитись. Краще я тут трохи повоюю. Вас, дурників, менше призвуть. От і користь. А як ще й якогось москаля завалю, то перевиконаю план на двісті відсотків.

АГС-17

На автоматичному гранатометі новобранець зробив кілька одиночних пострілів. ВОГи[22] акуратно лягли на поле попереду сєпарських позицій. Саме «лягли», а не вибухнули. Розривів не було.

— Братан, що там з АГСом, заклинило? — перекрикуючи стрілкотню, запитав сусід.

— Та ні, але ВОГи чомусь не спрацьовують. Може браковані? Треба інший цинк відкрити. Ану ще ти подивись!

— Зачекай, бінокль візьму.

Ще кілька пострілів.

В оптику чітко видно, як ВОГи падають у полі і пірнають, розбризкуючи дамбаську болотяку.

— Детонатор не спрацьовує, не відчуває перешкоди. Але ти не засмучуйся. Насипай густенько, мінуй кацапам опорнік. Рано чи пізно сєпари на ті ВОГи наступлять, дотиснуть детонатори і отримають від тебе привітаннячко. Сьогодні побудеш сапером.

* * *

Гранатометник вистріляв кілька равликів[23]. Коли випала стрічка, стрільбу зупинив, і крайня граната залишилася у стволі. Коли це хто на гранатометі контрольні постріли робив і на запобіжник його ставив? Це ж не автомат! Порожнього равлика зняли, повного з гранатами причепили. Так і залишили.

Пізніше вирішили АГС перенести. Команділа із чотирма бійцями взяли і потягли. Коліном випадково притиснули спуск.

Бах!

Граната якимсь дивом проминула десять ніг і зарилася у бруствер. Добре, що боєприпаси до АГСа зводяться, лише пролетівши безпечну для стрільця відстань, і граната не вибухнула під ногами. Але ж колись вона таки має вибухнути! Розкопувати бруствер страшно — будемо здалеку розстрілювати. Принесли кулемет, влупили кілька черг. Без результату. Чи то граната зарилася занадто глибоко, чи то підірвати її з казенної частини нереально.

Гукнули на допомогу саперів. Ті завжди раді старатись, поклали зверху кілька тротилових шашок, розтягнули вогнепровідний шнур.

Бу-бух!

Тепер маємо півтораметрову діру в бруствері.

Пів дня закопувати.

Що не день — якась нова розвага.

Мозаїка клапанів

Кожен клапан — унікальна мозаїка. Різна місцевість, різна відстань до москалів, різні люди.

Є клапани скупчені, на яких між бліндажами, технікою й різними об’єктами по 10–15 метрів. А є розтягнуті на два поля, і до сусіда не докричишся, бо він може бути за пів кілометра. Є зариті глибоко в землю, навіть позиції і ходи сполучення в окопах перекриті. А є такі, де досі ночують у наметах, сподіваючись на захист дерев й удачу.

Особовий склад теж дуже різношерстий. Танкісти з танками майже завжди прикомандировані. Оперативно в підпорядкуванні старшому клапана, але фактично їхнє начальство десь дуже далеко. Ще на клапанах водяться розвідники. Розвідка батальйону, розвідувальна рота бригади, розвідувальний батальйон сектору, спецназ — іноді на одному клапані можуть бути вони усі. Одні приїдуть, пороздивляються і їдуть, інші живуть місяцями. Бувають артилерійські коректувальники. Приїжджають рити окопи й бліндажі колупатори. Зв’язківці на шишаріках. Часті гості — сапери (куди ж без них!). Протитанкова артилерія. Поряд стоять мінометні дивізіони. Ховається по лісосмугах протиповітряна оборона. Якщо через клапан проходить відкрита для проїзду дорога, там з’являються прикордонники і менти — перевіряють документи, риються в багажниках, збивають гроші. Словом, це вже буде блокпост (як пост ДАІ).

А ще кожен клапан — це мурашник і колгосп одночасно.

На думку керівництва, на передовій панує повна анархія. Насправді ж (у більшості випадків) кожен спокійно і без метушні робить свою роботу. Хтось стоїть на посту. Хтось носить воду. Облаштовує бліндаж. Розмовляє по телефону. Готує їжу. Пере речі. Обслуговує техніку. Дивиться фільм на смартфоні. Їсть. Спить. Купається. Чистить зброю. Рубає дрова. Точить ляси з товаришами.

Хтось їде по боєприпаси. Хтось по воду. По продукти. На заправку. У госпіталь. У відпустку. У магазин. У штаб.

Із першого погляду навіть і не скажеш, що усі ці люди воюють, і головне завдання в них одне — тримати оборону на своїй ділянці фронту.

Теоретично ти воюєш, але на практиці з ранку до вечора робиш сотні інших справ і натискаєш на курок лише час від часу. У метушні побуту війни на пафос часу не залишається.

Командирів, які живуть у тилу і приїжджають лише покерувати, тут не поважають, а деяких відверто ненавидять. Були випадки, коли таких самодурів тихенько прикопували у лісосмугах і оголошували зниклими безвісти.

На клапан приїхав генерал-прикордонник. Походив, позаглядав, скривив пику і ткнув пальцем на недолік. А оскільки з місцевих поряд був лише наш Кузя, то й звернувся генерал до нього:

— Негайно виправити!

— Мені що, робити більше нічого? — огризнувся розвідник.

— Яке в тебе звання? — завищав генерал, і ліва повіка у нього засіпалась.

— Пішов ти, — теж почав сердитись Кузя.

— Як твоє прізвище? — генерал сатанів і вже бризкав слиною.

— А воно тебе колише?

— Та я генерал!

— Та мені плювати! — повернувся і пішов.

Генералу нічого більше не залишалося, як піти далі шукати своїх особистих підлеглих. Знайшов прикордонників, зірвав на них злість, викричався й знайшов недоліки. Дав п’ятнадцять хвилин на усунення: позбирати недопалки і позакопувати ямки від мін. Через п’ять хвилин, як на замовлення, почувся шурхіт, і на клапан посипалися міни. Генерал плюхнувся в ямку від 120-міліметрової міни, заплющив очі й з виглядом «я у хатці» завмер. Мабуть, із фільмів про війну запам’ятав байку, що снаряд двічі в одну вирву не потрапляє. Щойно обстріл притих, він рвонув до машини, на ходу обтріпуючи бронежилет.

— Товаришу генерале, а як же ямки? — підколов хтось із прикордонників.

— Чорт з ними, — махнув рукою не повертаючи голови генерал, скочив у машину й поїхав.

Чомусь я дуже ненавиджу начальство. Як бачу, то в 90 % випадків хочеться хоча б у морду плюнути.

Влучили

На початку війни окупанти ставили свою техніку поближче до житлових будинків, використовуючи людей як живий щит. Ця тактика діяла до тих пір, поки професіоналізм наших артилеристів не виріс настільки, що вони могли влупити по танку за двадцять кілометрів із точністю до метра. А ще й до того ж на окупованій території вистачає вірних людей, які залюбки передають нам місця дислокації найманців та їхньої військової техніки. Одним словом, наша Ліра почала колошматити окупантів просто на вулицях.