Окопні історії: фронтовий щоденник - Дмитро Степаненко
Поїхали на стрільбище й ми.
Відстрілявши в тиші і спокої збоку від усіх кілька десятків патронів, я повернувся до гурту.
— Послухай, як Замполіт чеше, — сміються хлопці, — оце тільки починає кулемет чи АГС валити, або кілька автоматів разом, він відразу підходить ближче й телефонує друзям чи знайомим, щоб було чути стрілянину. Коник.
Прислухаюся.
— Чуєш, що тут робиться? Оце так нас криють, — розпинається Замполіт на фоні стрілянини.
— От робота в чоловіка.
— А знаєте, що буде, якщо уб’ють замполіта? Язик ще три дні ворушитиметься.
— Га-га-га.
— Замполіт — ідеальна посада. За все переживає, ні за що не відповідає.
На зворотній дорозі, коли до Корівників залишалося кілометра півтора, внутрішня рація озвалася знайомим голосом:
— Центральний — П’ятому! Тривога! Спостерігаю дві одиниці бронетехніки в районі яру. Над ними кружляє безпілотник.
— Центральний на зв’язку. П’ятий, спостерігайте далі. Розвідка, ви де? — негайно обізвався штаб.
— Під’їжджаємо.
– Інформацію чули? Додайте газу, треба перевірити.
Урал під нами додав обертів і пригальмував біля шлагбаума КПП.
— Всі, у кого закінчилися патрони, на вихід. Решта залишаються в кузові.
Хоча мій боєкомплект був майже цілим, я з чистою совістю вискочив із машини. Річ у тім, що я впізнав голос, котрий волав «Тривога!» Він належав Клавіші. Поруч зі мною сумно роздивлявся куряву за Уралом Орлик.
— От невезуха! Ти теж усі патрони на стрільбищі розстріляв? Чіпляються: «Дай з кулемета пальнути! Дай постріляти!» Сиди тепер тут, поки усі он ганяються…
— Ти що, не зрозумів, хто паніку підняв? Мотаємо звідси, а то штабники принесуть десяток «Мух» і примусять кацапські танки в полях шукати.
Я негайно рушив ховатися в намет.
— О! Орлик, — почувся позаду голос начальника розвідки, — сходи на п’ятий пост, треба перевірити обстановку.
Пришвидшую кроки і намагаюся не розсміятися, а то й мене помітять. Орлик іще вірив, що тривога справжня, ноги в руки — і на елеватор.
А там картина маслом: п’яний Клавіша в стані повної меланхолії.
— П’ятий, п’ятий! Уточніть місце розташування бронетехніки! — надривалася рація стурбованими командирськими голосами.
— Отам-во під’їхав джип і одного безпілотника забрав отуди-во. А інший джип під’їхав з того боку, розвернувся і поїхав у отой-во, — рукою показує напрям аватар, з усієї сили намагаючись не впасти і не заснути.
Орлик забирає рацію, бінокля й видряпується на дах. Слідом суне Клавіша, безперервно щось терендить і плутається під ногами. Орлик починає скеровувати наші машини до яру різними шляхами. По дорозі вони перехопили кілька легковиків місцевих жителів та рибалок, перевірили — усе чисто. Клавіша тим часом пригрівся на весняному сонечку й заснув.
Загуркотіла металічна драбина, і над краєм даху вистромилася каска, а слідом і весь черговий по штабу в бронежилеті. Не полінувався особисто перевірити ситуацію. Як же його відволікти, щоб не помітив п’яного товариша?
Щойно черговий перевалився через бортик і рушив по дахові, затріщала бітумна заливка. Орлику тільки цього й треба:
— Обережно, товаришу майоре, не підходьте близько, щоб не провалитися! Чуєте як тріщить?
Той як за командою присів на півзігнутих ногах, розставивши руки в сторони. І потихеньку, як на льоду, здимів заднім ходом.
Орлик задумався. Товариша виручив. Бригаду від танкової атаки врятував. Ворожі безпілотники повідганяв. А найголовніше прошляпив: не встиг на обід.
Таки да. Обід пропустили всі, окрім снайпера.
Старий воїн — мудрий воїн.
Клітка
Якщо хтось сидить у ямі, всі знають — аватар відбуває покарання. А в роти матеріального забезпечення своя фішка — залізна клітка. У ній сумний- пресумний воїн.
— Що, забухав?
— Та я геть трішки випив… — зітхає. — Найгірше, що я сам цю тюрму й зробив.
— Довго ще сидіти?
— Ввечері випустять.
Через день гляди — там же.
— Що, знову?
— Ага…
Із намету виходить старшина:
— Серьожа, склянки!
Аватар міцно заплющує очі, і по його вигляду помітно, який він ні в чому не винний і яка несправедлива до нього доля.
Сергій тим часом бере арматурку і бринькає нею по прутах клітки:
— Один! Два! Три! Чотири!
Безпілотник
— Увага! Увага всім! — озвалася рація. — Зараз будуть запускати наш безпілотник. Нікому не стріляти! Ще раз повторюю — безпілотник наш!
Усі, хто не спав, повилазили надвір в очікуванні авіашоу. Більшість із нас під словом «безпілотник» уявляли цяточку в небі й бачили його хіба що як купу збитого брухту або по телевізору. А тут ось — навіть помацати можна. Шум двигуна — і над деревами з’явилося диво техніки. Майже відразу — кулеметна черга з боку Рапір.
— …вашу мать! Припинити стрілянину! Це наш безпілотник!
— А-а-а, — розчаровано, — так би й сказали. Попереджати треба!
Безпілотник піднявся на висоту, з якої його вже не було видно й чути, зробив кілька знімків. Коли опускався, наймолодший і найспритніший глядач — собацюра Малиш — у карколомному стрибку дістав цяцьку за крило і мало з нею не втік.
У чистому залишку маємо серію малоінформативних фоток місцевості, а в літачку — кілька кульових отворів і відбиток зубів Малиша.
Не дуже прибуткова це штука — безпілотники.
Сосиска
У наметі на підлозі — дерев’яні піддони. Кузя акуратно нарізає сосиски. Вечеряє. Кіт Храпаль причепився, випрошує.
Кузя відрізав шматочок, кинув.
Храпаль з’їв, просить ще.
Ще дав.
Далі просить.
Кузя відрізає шматочок і кидає в щілину між дошками. Пів години розваг.
Храпаль і лапою намагався сосиску дістати, і язиком тягнувся. Як у казці про Лисичку і Журавля. Пробував навіть підкоп збоку зробити.
Ото тільки й можна спокійно повечеряти, коли кіт справою зайнятий.
Вислів «хліба і видовищ» я собі трохи по-іншому уявляв, але й так непогано…
Туман
Краще стрельнути, перезарядити i стрельнути, ніж світити ліхтариком i питати: «Хто там?»
(Військова мудрість)
Два п’ятдесятиметрових окопи підковою прикривають клапан 15-го батальйону. Лише в центрі залишили ділянку метрів п’ять для проїзду бронетехніки.
Однієї туманної ночі Лисий і Тунгус змінилися з варти й пішли до свого бліндажа. Але
