Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

Йшли з лазні ми так само довго і тяжко під нескінченні стройові команди Старшини. Але тепер я був мотивований. Мене одягай у військовий одяг і дали відчути себе особливим.

Так, через декілька днів більшість із нас потрапили у медичну роту з грипом і навіть запаленням легень, а у пробіжках наступного тижня півроти кульгало, заробивши кровоточиві рани на ногах, але я став солдатом. Я бачив це у дзеркалі.

Після повернення в казарму нас вишикували, і ми бачили той рідкісний момент, коли Ротний вийшов зі свого кабінету… щоб знову виголосити промову про близькість і принади сімейного життя. У мене склалося враження, що він існував лише заради цих промов. Надалі, коли тема поїздки додому вичерпалася, Ротний майже зник із нашого життя.

— Сьогодні вам видали форму. Після того як ви підпишете контракти, якщо захочете піти, то вам доведеться виплатити гроші за цю форму. Зрозуміло, так? Тому настійно рекомендую вам добре подумати перед тим, як поставити свою закарлючку на цьому папірці: вона прирече вас три наступні роки бути рабами. Зараз всі ви знову розсаджуєтеся на ЦП, а після обіду сюди принесуть контракти, і ви їх підпишете… чи ні. Раджу всім кілька разів перевірити інформацію, зазначену в контрактах: серію та номер паспорта, ідентифікаційний код і правильність написання прізвища. Зрозуміло, так? Якщо хтось вирішить не підписувати контракт, прошу до мого кабінету. Ніхто нікого висміювати не буде. Можливо, це найправильніше рішення у вашому, поки що короткому, житті. Ясно, так?

Після обіду ми по черзі заходили в клас, брали контракти, ознайомлювались і підписували… або йшли в кабінет до Ротного. У цей день відсіялося ще близько десятка осіб. Та що вже там… навіть я, тримаючи контракт у руках, відчув хвилювання. Тому що навіть до мене, супервмотивованого мрійника, потроху починало доходити, на яке дно я потрапив. Але у мене була мрія, а я дуже впертий. Серед старослуживих, що жили з нами в казармі, четверо були десантниками. І коли мені було складно, я дивився на їх блакитні берети і тільники, що визирали з-під кітеля: нагадував собі, навіщо я тут. Це додавало мені сил. Зрештою, я поставив свій підпис, поклав контракт на стіл у стопку до решти, і пішов сідати на свою улюблену табуретку. Тепер офіційно почався мій — курс молодого бійця (КМБ) у роті карантину. Карантином це називали тому, що нас від усього ізолювали.

У цей вечір днювальні придумали нову гру. Після відбою, коли Старшина пішов, вони ходили між ліжками і перевіряли, чи всі сплять.

— Знаєте гру «Три скрипи»? — запитав черговий, йдучи по ЦП.

— Я рахую три скрипи від ліжок, всі піднімаються, шикуються і починають дружно віджиматися, щоб втомитись і солодко заснути. Один, — сказав він, почувши перший скрип. Два, — пройшло близько хвилини. — Три. Рота, підйом!

Усі вишикувалися на ЦП.

— Упор лежачи прийняти! Раз, два, раз, два, півтора… півтора, — після секунд п’ятнадцяти у деяких вже почали тремтіти руки. — Встати. Відбій.

Усі швидко розійшлися по ліжках і вляглися спати. Через хвилину черговий голосно проголосив:

— Один, — проходить секунд двадцять. — Два. Три. Рота, підйом!

Ми знову всі вишикувалися на ЦП і почали віджиматися під рахунок. Так ми розважалися близько двох, може трьох годин. Точно не скажу, оскільки годинника не було. Весела гра. Усім сподобалось.

У цей день ми всі вже стали схожі на солдатів, тобто на одну особу, без зовнішніх ознак індивідуальності. Поголено останнє волосся, всі одягнені в однакову форму. Деяких я навіть не впізнав. Ніколи раніше не замислювався, що одяг і зачіска формує значну частину нашого «Я». Але тепер ми його втратили. Тепер ми не Саша-зварювальник, не Єгор із села під Миколаєвом і не Ваня, який був вантажником на ринку. Ми — солдати, які однаково не хочуть, але мусять копати, пиляти, носити, не спати і погано жерти. Зараз ми просто втратили зовнішні відмінності. Попереду нас чекала психологічна ломка, а для багатьох — ще й утрата людських якостей.

* * *

Прокинулися ми, як завжди, о шостій ранку. Шикування, перекличка, конкуренція за дірку в туалеті, за умивальник, сніданок — і ми знову в казармі. У нас з’явився новий квест: Старшина прибрав із туалету всі рулони з туалетним папером, буцімто, щоб ми навчилися з ним поводитися, тому що хтось щось там розмотав, залишив, зіпсував… точно не знаю. Коротше, туалетний папір тепер потрібно було здобувати. Враховуючи, що нам заборонялося відвідувати місцеві ларьки, які називалися «чіпок», здобування матеріалів для підтирання перетворилося на суворе випробування. Коли підрозділ проходив повз ларьок, Старшина ставив біля нього одного зі старослуживих, щоб ніхто не вискочив зі строю і, не дай Боже, не купив який-небудь батончик чи туалетний папір.

По казармі ходили легенди, що хтось колись чув, як знайомий його друга бачив, що якийсь солдат купив собі календарик чи навіть (страшно подумати) блокнот! Але в такі побрехеньки ніхто не вірив. Усі знали, що ті, хто мав календарики чи блокноти, давно вже були розстріляні за казармою і потрапили в пекло. Купити щось було можливо, тільки зробивши загальне замовлення взводом одному зі старослуживих, який ходив туди з дозволу Старшини.

Добре, що я не був курящим, бо їм завжди складніше. Загалом, як тільки ми одягли форму і підписали контракти, у нас відібрали всі можливі блага і комфорт, а те, що неможливо було відібрати, максимально урізали. Карантин.

Після сніданку нас відправили працювати на тактичне поле: хтось пиляв колоди, хтось тягав дрова, а я копав. Потім ми відправилися на обід. Одразу після обіду нас знову вишикували і вирішили влаштувати спортивно-масові заняття, поки ще було видно. Ми піднялися в казарму, зняли бушлати і вийшли на вулицю знову шикуватися. Це був по суті лише перший повноцінний день, а руки вже відпадали. Але прозвучала команда, і ми всі побігли. Вже через півкілометра я відчув, як щойно з’їдений борщ не хоче брати участі у спортивно-масових заняттях разом зі мною, і просить залишити його тут. Не став з ним сперечатися, врешті-решт, кожен борщ має право самостійно вирішувати свою долю. Я різко вибіг зі строю, нахилився до газону, біля однієї з казарм, яку ми пробігали, і випустив борщ із кашею назовні. Витерся рукавом, швидко наздогнав стрій і зайняв своє місце. Бігли ми близько п’яти кілометрів. Упродовж усього маршруту таких же хлопців, які поважають права борщів, я нарахував близько десяти,