Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв
Наступний день я провів з Бабусею, оскільки Мамі з Вітчимом довелося виїхати до залишеного вдома молодшого Брата. Ми добре провели час, я лежав на дивані й набивав пузо м’ясом, фруктами і цукерками, а коли підійшов час, із сумом одягнувся, Бабуся провела мене до КПП, і я знову опинився в частині.
У казармі атмосфера свята швидко розвіялась. Усіх вишикували на ЦІ І, а кілька осіб перевірили наші тумбочки на наявність забороненої їжі. Звісно, знайшли багато всього. Як покарання товариш Старшина вирішив влаштувати в казармі парко-господарчий день (ПГД) — тотальне прибирання. Спочатку всі ліжка з тумбочками перетягували в один бік приміщення, підлога у звільненій частині за допомогою щіток і мила намилювалася до стану стоячої піни. Потім процедура повторювалась з іншою частиною. І так по всій казармі. Загалом робота займала годин чотири-п'ять. Ми впорались якраз до відбою і заснули всі дуже міцним сном з відчуттям утрати: ми знову втратили своє цивільне «Я», воно виїхало додому разом із нашими рідними.
* * *
Як завжди, на моє прохання, днювальний розбудив мене о п'ятій ранку, щоб я без божевільної черги міг умитися, сходити в туалет, забрати свої шкарпетки із сушарки, доки їх не встигли вкрасти, і приготуватися до нового цікавого дня. У туалеті перегородки між дірками були дуже низькими і було добре видно, як якийсь хлопець, присівши над діркою, намагається дуже швидко їсти палку ковбаси, відкушуючи і ковтаючи великі шматки. Виглядало це досить кумедно.
В обід почав танути сніг, що випав на вихідних, і на ранковому шикуванні нас чекав неприємний сюрприз. Справедливо побоюючись, що в казармі відберуть їжу, багато хто вирішив заховати її в снігу, а оскільки наше пересування постійно контролювали, багатьом, а може й нікому, забрати її не вдалося. І вранці Старшина виявив на газоні кульки з ковбасою, цукерками, печивом та багато чого цікавого іншого. Ми знову були покарані. Знову ПГД. Ось тільки на цей раз у протигазах і в повному хімзахисті. В якийсь момент було навіть весело. Хоча веселість ця була істеричною. Радувало те, що у мене протигаз був дірявий, і дихалося легко. Та тільки показувати цього не можна було. Інакше ризикував отримати добрячий наганяй.
Було відчуття, що в житті змінилася полярність. Все, що раніше здавалося важливим, стало далеким і нереальним. А те, що здавалося дурним і зайвим, стало єдино можливою сутністю існування. Ось Старшина виходить із каптерки. За кілька секунд через усю казарму пошепки проходило повідомлення, що йде Вампір. Почувши це, всі тієї ж миті підривались і починали робити вигляд, що вони працюють. Неважливо, що ти робиш, головне, щоб він не побачив, як ти просто стоїш або, не дай Боже, сидиш. У цьому разі тебе чекала важка, неприємна робота. Хтось хапався за дерев’яні дощечки, якими на ліжках роблять прямі кути, тобто відбивають ліжко, як сказали б місцеві. Хтось поправляв табуретки, хтось просто падав на коліна і робив вигляд, що збирає щось розсипане, а найвідчайдушніші залазили під ліжко. Це було свято сюрреалізму. Упевнений, що Вампір все розумів, і хоч би якою була справжня природа його ставлення до нас, весь цей цирк його теж забавляв.
До речі, про залізання під ліжко… крайнє біля вікна було для нас чимось на зразок телефонної будки. З ЦП не можна було побачити, що відбувається під ним, і коли комусь потрібно було зателефонувати по контрабандному телефону, це відбувалося під цим ліжком.
Вирішити свої особисті проблеми, наприклад зашити порвані речі, вдень було неможливо. Ми весь час були зайняті чимось іншим. Але рвалися речі регулярно. А якщо хтось із начальників побачить на тобі дірку… навіть страшно було подумати, яке покарання вони б винайшли для такого випадку…
На самому початку служби, коли у мене відірвався підпогонник на бушлаті, мені зробили зауваження. Я сказав:
— Так часу зовсім немає, щоб зашитись.
— Як це немає? У тебе вночі цілих вісім годин вільних, щоб займатися своїми справами, — з посмішкою відповів сержант.
Так. Він мав рацію. Для вирішення усіх своїх проблем ми вставали серед ночі й займались їх усуненням.
Одного разу, коли ми повернулися в казарму після якогось заходу, то виявили, що всі наші речі з тумбочок валяються купою на підлозі. Все заборонене вже було вилучено, а нам потрібно було дуже швидко знайти в тій купі свої речі й скласти їх назад. Зрозуміло, що в такому балагані з’явилися ті, хто почав хапати все підряд і тягнути собі, інші, зі страху залишитися без нічого, теж стали хапати чуже. Я не був винятком, тому що залишитися без зубної пасти або пінки для гоління через рудиментарну моральність не хотілось. Але мене все ж мучила совість, і коли до мене звернувся Огрядний з питанням: «Це твоя пінка?» — я візьми та ляпни правду. — «Ні». Тут він почав розповідати про те, який я мерзотник, що на злодієві капці горять і тому подібне, а в кінці довгої тиради відправив мене до Старшини, щоб я особисто сказав, що я вкрав пінку і попросив покарати мене за це.
Постукав у двері, спитав дозволу зайти, увійшов, запитав дозволу звернутись і почав звертатися. У той момент я вперше опинився з Вампіром один на один.
— Товаришу старший прапорщику, я вкрав чужу пінку для гоління. Дайте мені, будь ласка, яку-небудь роботу.
— Хто тобі сказав прийти?
— Товариш старший сержант.
— Навіщо ти вкрав?
— Тому що всі мої речі розгребли, і я теж узяв чуже.
— Ти зрозумів, що вчинив неправильно?
— Так точно.
— Все, йди. Займайся справами.
— Слухаюсь. Дозвольте іти?
— Іди.
Я розвернувся і закрив за собою двері. Кілька секунд я стояв і не міг збагнути, що це щойно було. Я очікував чого завгодно, але тільки не такого сценарію.
Вернувшись до Огрядного, відзвітував про бесіду, той мені дозволив залишити пінку собі й більше так не робити. Ось після цього випадку мені почало здаватися, що всі ці садистські витівки Старшини неспроста. Нас карають колективно для того, щоб зробити морально стійкішими або зламати, для того, аби ми навчилися працювати в команді й нести відповідальність один за одного.
Він взагалі був цікавою людиною. Якось раз побив одного замкомвзвода за
