Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

— Тому що нах мені «строчка»? Я після цієї довбаної «учебки» поїду в частину до себе в місто. Мій будинок одразу через паркан. Постійно нормальне їдло, поруч із домом, ще й зарплата капає. А рік ось такого маразму, як тут… я єбав.

На якийсь час усі замовкли.

Сира земля під дупою, брудний, жодного разу не праний одяг на нас, окрім білухи, яка змінювалася раз на тиждень, а над головою — похмуре небо. До речі, я не пам'ятав, щоб сонце хоч раз сходило відтоді, як ми тут. Начебто все навколо намагається нас морально зламати, навіть погода. Боже, як хочеться помитися, одягнути чистий одяг і відчути себе білою людиною, а не рабом на галері. Якось один хлопчина намагався. Виправ форму, повісив її сушитися, вранці встає, щоб забрати, пробирається в сушарку через натовп, а форми немає. Чи варто переповідати реакцію Старшини, коли всі вишикувалися йти на сніданок, а в строю стоїть біле тіло в білусі й тремтячим голосом каже, що у нього вкрали форму. Зрештою він заплатив каптерщику за новий комплект. Певним чином він досяг результату, якого прагнув: тепер у нього була нова чиста форма.

Сушарка — це взагалі цікаве місце. Багато хто спеціально намагався прокидатися серед ночі різними способами, щоб встигнути забрати свої шкарпетки і взуття раніше. З кожним тижнем все частіше й частіше траплялися випадки, коли можна було не знайти своїх шкарпеток. Деякі, не знайшовши своїх, з переляку брали чужі, щоб взагалі не залишитися без шкарпеток. А в мене якось прямо з тумбочки вкрали три нові пари.

Розмірена бесіда текла своєю чергою.

— Вчора збирали єбош-команду тягати ящики в їдальні. Ну, і я опинився в числі щасливців. Насамперед, думав, що дійсно пощастило, близько години сиділи чекали, ніхєра не робили. А потім, як приїхала фура… Коротше, я не про це. Знаєте, що за рибу нам дають? — раптом уткнув власник цигарок.

— Мойву? — відповів інший.

— Ага, — багатозначно промовив перший і продовжив. — На ящиках, які ми заносили на склад, було написано «Корм для дельфінів».

Сказати по правді, ні мене, ні другого хлопця цей момент взагалі не збентежив. Навіть якщо і так… а то ми не знаємо, що нас годують найдешевшими помиями. І вже якщо на те пішло:

— Дельфіни… не найгірше створіння, — сказав я з усмішкою. — Чуваки он взагалі розповідали, що тягали десь у столовій чи на складі якомусь м’ясо, заморожене шістдесят років тому.

— Та ну, гон.

— Може, і гон, а може, і ні. М’ясо, яке нам дають у їдальні, його ж прокусити неможливо. Його начебто з покришок нарізали.

— Хмм… може, і правда.

— У цьому шапіто що завгодно може бути, — процідив я з досадою.

— Полізли далі копати.

— Чекай, — призупинив Першого рукою. — Я заїбався.

— Та ти гониш! — це був сарказм. — А ми немов би ні.

— Ну і нахєра лізти? Загалом показати нам вже є що, викопали багато. Хвалити нас за старання все одно ніхто не станс. Коли хтось буде йти, заліземо.

Ніхто не став зі мною сперечатись, і ми продовжили сидіти далі. Я витягнув із-за пазухи книгу, відкрив на місці, де закінчив під час минулого перекуру, і продовжив читати: «Потім йому стало шкода велику рибу, яку він спіймав на гачок: „Ну чи не чудо ця риба, один Бог знає, скільки років вона прожила на світі. Ніколи ще мені не траплялася така сильна риба“». А мені ще ніколи не траплялося таке мудре, атмосферне і водночас зовсім невелике оповідання.

* * *

Ми все частіше прокидались о четвертій ранку, щоб починати щось рубати, копати або тягати раніше, наприклад ящики зі зброєю до КПП, звідки їх везли на полігон, щоб один зі взводів міг займатися на стрільбищі. Це був взвод майбутніх стрільців, і по суті вони з навідниками були єдиними, хто хоч якось освоював свою посаду. Навідники теж іноді відвідували стрільбище… трохи частіше, ніж механіки-водії БМП. Вони теж їздили разів чотири. А ось я, єдиний механ БМД… Можливо, це тому, що списати невикористані патрони складно. А ось списати невикористану соляру просто, до того ж прибутково. Але завдяки моєму командиру взводу я все-таки один раз поїздив на БМД.

Якось увечері мені сказали, що після сніданку я не йду з усіма шикуватись, а маю відправитись у парк. До армії у мене парк завжди асоціювався з рослинами, тепер це — сірий бетон та іржавий метал, тому що це був «Парк бойових машин». Я вийшов із казарми і попрямував дорогою, яку мені намалювали на папірці. Я себе дуже незатишно почував на території частини на самоті. Увесь цей час я переміщався по частині лише у строю, за винятком двох-трьох разів, включаючи цей. Найбільше боявся зустріти злих ВСПешників (Військова служба правопорядку), за зауваження від яких можна було залишитись без грошей у кінці місяця. А отримували ми близько семиста гривень, що у всіх ішли в основному на цигарки та солодощі, які іноді вдавалося діставати. Нікого не зустрівши, я спокійно дійшов до воріт парку, де мене зустріли місцеві днювальні й черговий. До останнього моменту поняття не мав, що я тут роблю.

— Ти десантник? — запитав мене один із днювальних, доки черговий зайшов у будівлю, щоб комусь зателефонувати.

— Поки що ні.

— Десантники найкрутіші? — він посміхнувся.

— Можливо. Через місяць дізнаюся, — відповів також із посмішкою.

Вийшов черговий.

— Іди ооон до тих боксів, там тебе чекає товариш прапорщик.

— Слухаюся.

Перед боксами стояли три бронемашини з баштами і гарматами, як танки, тільки менші. На одній з них, нагнувшись, працював чоловік у чорній робі. Я підійшов.

— Товаришу прапорщику?

— Так. Ти маленький десантник?

— Думаю, так.

— Ну що, залазь на машину.

Прапорщик виявився діловим веселим дядьком, й одразу почав мені розповідати про машину і пояснювати, де що.

— Дивись, це бак для охолоджувальної рідини, це для оливи, це для соляри, а он той — теж для соляри, тут «вєрєтьонка». Той бак сто двадцять літрів, а цей — сто шістдесят, але їх там два, один перетікає у другий…

Я вперше побачив машину, на якій мені належить служити, і тут одразу стільки інформації… з корабля на бал, як то кажуть.

— Що? — запитав мене прапорщик, побачивши моє здивоване обличчя.

— Вибачте, я до армії нічого серйознішою велосипеда не водив і в техніці розбираюсь трохи менше, ніж зовсім. Половину того, що Ви сказали, я взагалі не зрозумів.

— Та… тому що начальство ваше мудаки. Ти маєш не лопатою і сокирою працювати, а