Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

«Мамо, щодо твого послання у поштовому повідомленні. Можеш не хвилюватись. У всіх ситуаціях я намагаюся чинити гідно, навіть коли на мене ніхто не дивиться.»

«Я помітив, що тут у всіх полковників є якісь свої слова-паразити: „сука“, „йопти“, „зрозуміло, так?“ Щоразу, коли чую, дуже тягне сміятись. І якби не знав, що влетить, точно заржав би. Ну, нічого, коли вийду на свободу, наржусь удосталь.»

* * *

Увечері нас усіх вишикували в казармі. Перед строєм стояв Старшина, а поруч з ним — якийсь офіцер, років тридцяти, лисий, середнього зросту і з обличчям, яке, чомусь, викликало довіру.

— Перша шеренга, два кроки вперед! Кру-гом! Спустити білухи! — крикнув Старшина.

Це було шикування перед сном. Ми стояли з голим торсом і все, що на нас було, — це штани від білухи і гумові капці. Після команди, що прозвучала, всі почали переглядатись і не зовсім розуміли, що відбувається.

— Ви, блядь, що, глухі?! Зняти штани!

Невпевнено один за одним солдати спускали до землі армійську нижню білизну. Хтось прикрився долонями, хтось почав зніяковіло посміхатись.

Я розстебнув ґудзик, відпустив пояс і залишився стояти голий. Більшість намагалися не дивитись один одному нижче пояса. Погляди були спрямовані куди завгодно: в очі товаришу, що стояв навпроти, на стелю, на Старшину, але тільки не вниз. Людина з обличчям, що викликає довіру, почала йти по ЦП між нами і розглядати наші дітородні органи. Переглянувши півтори сотні зразків, він щось сказав Старшині й пішов.

— Одягнути білухи, стати не місце!

Після цього провели перекличку, і ми пішли спати. Що-що, а про сором’язливість в армії точно можна було забути. Ти тут нікого не цікавив як особистість, разом з усією купою твоїх якостей і талантів. Головне, щоб ти міг виконувати поставлені завдання.

* * *

Три місяці я провів у неволі. Я мало їв, мало спав, заробив собі хронічний гайморит і хронічний тонзиліт, багато працював і практично нічому не навчився за своєю посадою. Навчився спати стоячи, швидко їсти й легко вибльовувати, довго стояти на одному місці на холоді та під дощем, ховати книги у штанях. Поповнив свій словниковий запас такими словами, як: «шаритись»; «проїбатись»; «єбошка» та його похідні, на кшталт «єбош-команда»; «слон»; «мавпа»; «шакал»; «обмарак» тощо. Дізнався, що «ініціатива єбе ініціатора» і що ніколи не варто поспішати виконувати команду, бо після неї надійде нова.

Чи можна назвати цей час не змарнованим? Важке питання. Життя у цьому середовищі вирвало мене з кімнатного існування та зіштовхнуло з реальними проблемами, коли холодно і голодно. Мене опустили на землю. Голова звільнилася від зайвих думок. Мої потреби опустилися до найелементарніших: їжа, гігієна, сон. Так, було складно. Можливо, складніше, ніж могло би бути, оскільки я був ще дитиною і не готовий морально зіткнутися з тим, з чим зіткнувся. Але я пережив цю незначну складність і став дещо сильнішим.

Моє мислення дуже сильно змінилося. Романтики ставало все менше, раціональності та холоднокровності все більше. За ті три місяці я подорослішав більше, ніж за довгі роки до цього. Мені вже було абсолютно начхати на «крутих» хлопців «з району», понти та іншу мішуру… я хотів їсти. А все інше було несерйозно. Найвірогідніше, якби я потрапив туди зараз, мені не було б важко. Я б знайшов своє місце в тому мікросвіті й прекрасно себе почував. Але тоді мене зламали. Тому що попри всю ту серйозність і крутість, які я намагався демонструвати, я був дуже м’якою, вразливою і не готовою до труднощів дитиною. Те, яким мене бачило оточення, було захисним механізмом, який сформувався під час дорослішання в середовищі наркоманів, алкоголіків і постійного насильства в сім’ї. Проте я завжди був ситий, вдома у мене було ліжко і більшу частину часу я належав сам собі. Багато речей, які здавалися важливими, тепер не мали значення… я хотів спати. А решта — несерйозно. Мене-дитину зламали, і далі пішов процес формування нової людини, яка залишила все позаду, з порожніми кишенями, новими переживаннями, пріоритетами і новою системою цінностей, яка була ще в дуже сирому вигляді, але вона мала стати стрижнем, на який спиралися рішення під час дуже складного вибору, коли йшлося про людське життя і його похідні.

Я люблю своїх мучителів, ворогів, свої помилки, кожен шрам на тілі й не забуваю жодної секунди болю фізичного та морального, тому що всі вони — мої вчителі. Полюбити їх було важко, але я навчився правильно приймати біль, і тепер спогади про нього існують окремо від моєї душі. Наші кістки ламаються, але опісля, коли вони зростаються, вони стають міцнішими. Так само і з нашою моральною конституцією. Ось тільки потрібно бути обережнішим, тому що у всіх є межа невороття, після якої сил на загоєння вже не буде. Це дуже тонка межа, її практично не видно, балансувати дуже складно. Але найцінніші знання знаходяться біля її меж. Потрібно бути обережним.

* * *

Настав заповітний день. Нам усім видали наші сумки, з якими ми приїхали. Я нарешті зняв ненависну білуху і одягнув цивільну нижню білизну. Нам видали наші сімсот гривень за крайній місяць, вишикували на плацу, щоб офіцери «йопта», «зрозуміло, так» і «сука» в останнє звернулись до нас з напутніми словами, і на чолі зі Старшиною наше угруповання попрямувало до КПП, до якого ми приїхали три місяці тому.

Загальне фото нашого взводу з Вампіром, завантаження в автобус, і я знову відчув себе вільним. Ось тільки свобода ця була якоюсь прісною. Немовби я не знав, що з нею робити. Я ситий, мені комфортно, можу спокійно заплющити очі й заснути… не знав, чого мені ще хотіти. За цей час я звик лише мріяти і розучився діяти. А тепер… що далі? Було відчуття, що я розучився фантазувати. Неначе армія зробила з мене робота, здатного мислити вузько, у межах визначених меж, де все просто і зрозуміло. Армії вдалося зробити те, що не вдалося школі, зробити з мене вузьколобого барана.

Нас привезли на Київський залізничний вокзал. Я був у компанії з іще чотирма хлопцями, які їхали служити в ту саму військову частину, що і я. Квитки замовили ще два тижні тому, тож ми просто зайшли у приміщення і чекали.