Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв
О десятій вечора, коли прийшов наш потяг, ми вже стояли на пероні. Опинившись у плацкартному вагоні, мої попутники одразу ж почали «відзначати».
Як я вже сказав, зі мною їхали ще чотири чоловіки. Їм було 33, 31, 28 і 24 роки. Колишній даїшник, колишній бадігард, чемпіон Європи з карате, студент-заочник і я — колишній школяр. Вже завтра ми всі мали стати десантниками. На стіл розклали продукти, куплені у крамниці на вокзалі, дві пляшки коньяку, з телефона почав кричати Расторгуєв. Кілька разів серед ночі люди з вагона зверталися до нас із проханням не шуміти. П’яні військові вибачалися, робили музику і свої голоси тихіше, але вже через 15 хвилин все забувалося, рівень шуму поновлювався і веселощі тривали. Коли «пальне» закінчувалося, на допомогу приходив провідник, який приносив пляшку за пляшкою. Час від часу до нас підсаджувалися деякі пасажири, випивали і йшли, після чого їх місце займали наступні. Ніч була досить насичена, і для мого життя на той момент — безпрецедентна. Коли вже всі видохлись і поснули, я як єдиний тверезий узяв на себе відповідальність за групу, завів будильник і також ліг.
Не знаю, чи дзвонив будильник, але розбудив нас провідник, коли ми вже були в Дніпрі. Незважаючи на недосип і активну п'янку, хлопці почувалися добре. Напевне, свобода надає витривалості. Троє з нашої компанії самі були родом із Дніпра, тож ми не попрямували одразу в частину, до якої залишалося ще п’ятдесят кілометрів, а поїхали додому до найстаршого з нас. Там уже чекала його мама з накритим столом. Як же приємно було відчути таку кількість відтінків смаків різної їжі. М’ясо, картопля, салати, фрукти… вже потім, значно пізніше, при згадці про цей день у мене відразу ж починала виділятися слина.
Взагалі, спогади — дуже дивна річ. Проходить час, і ми з якимось дивним теплом починаємо згадувати те, що колись відбувалося. Навіть якщо це було щось важке, як, наприклад, смерть батька. Можливо, це тому, що ми запам’ятовуємо не саму ситуацію, а почуття, які вона викликала. А почуття та емоції завжди унікальні. Ми можемо їх згадати через десятки років через якусь дрібницю на кшталт запаху чи смаку.
Коли ми згадуємо стосунки з людьми, навіть неприємні нам, перш за все згадується щось приємне. Вголос ми можемо говорити, що завгодно, але всередині ми постійно це відчуваємо… потяг до почуттів. Кожен момент нашого життя — унікальний, зі своїм запахом, смаком, кольором, відчуттям. Це чимось схоже на машину часу. Я згадую побитий брудний кахель у кімнаті для вмивання в «Десні», дзеркала, що висять над іржавими кранами. У цьому спогаді у дзеркалі з’являюся я і виглядаю так само, як кілька років тому. Я знову в минулому і відчуваю запах армійського дешевого мила. Навколо мене, в кімнатці площею двадцять п’ять квадратів з’являється кілька десятків таких самих зелених, нещодавно пострижених наголо хлопців, які намагаються встигнути умитися, почистити зуби, випрати шкарпетки і помити ноги перед відбоєм.
Після незабутнього сніданку ми занурились у автівку колишнього даїшника і поїхали в частину.
— А що у тебе трапилося? Чого ти з ДАІ в армію пішов? — запитав колишній охоронець.
— Там довга історія. Мене звільнили.
— А нащо в армію знову пішов?
— Мені до пенсії тринадцять років відслужити залишилося.
— Добре було в ДАІ?
— Я свою першу машину купив через півроку роботи. Через місяць розбив її і купив нову. Добре, — він засміявся. — Я стояв на дорозі, по якій росіяни їхали з курорту. Тому в сезон грошей було стільки, що я вже не знав, на що витрачати. П’янки, гулянки, повії… Так, молодість у мене була яскрава.
Я їхав, дивився на ліс через вікно і слухав розмови дорослих дядьків. За той час, що я провів в «учебці», тема повій порушувалася більшу кількість разів, ніж я взагалі чув про це за все своє життя. Для мене це завжди було мерзенним і негідним, але в більшості випадків оповідачі пишалися колишніми пригодами і розповідали детально про майбутні плани, пов’язані з дівчатами легкої поведінки. Насправді в конфлікт із моїм світоглядом вступали не лише розмови про повій, але й багато інших улюблених солдатських тем для розмов. Та тільки для мене багато що стало змінюватися. Точніше, моя картина світу ставала все універсальнішою. Біле і чорне переставало існувати окремо одне від одного, і з’являлося все більше градацій сірого.
* * *
Заїжджаючи у військове містечко, що стане моїм домом на найближчі кілька років, я був вражений місцевим ландшафтом: здавалося, що п’ятиповерхові будинки побудовані прямо серед лісу. Селище було по правий бік дороги, а військова частина — по лівий. Ми зупинилися на паркуванні біля воріт перед штабом. Там нас не пустили і відправили на інше КПП, де виписали папірці, потім в супроводі днювального по КПП ми пішли у штаб, але вже по території частини. Небо було чисте, світило сонце, і від тієї вічно похмурої погоди, яка супроводжувала мене в «Десні», не залишилося й натяку. Більше того, після нескінченно сірого асфальту, цегли і бетону в «учєбці» мені одразу кинулися в очі блакитні дахи усіх споруд на території частини.
У мене був чудовий настрій, я був натхнений і налаштований змінити своє життя. Хлопці, які приїхали зі мною, вже в потязі одягли на себе тільняшки, але я не став. Для мене було принципово заслужити носити цей елемент одягу. Для мене було важливим бути, а не видаватися. Ми прийшли у штаб, де нас зустрів наряд, і отримали вказівку чекати. Доки ми чекали, повз нас пройшов товариш полковник — начальник штабу бригади. Потім повернувся і запитав:
— Ви хто?
— Товаришу полковнику, ми курсанти з «Десни», прибули для подальшого проходження служби, — відповів Даїшник.
— А якого хуя від Вас так смердить алкоголем, товаришу солдате? —
