Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв
Після підписання контракту з’явилися нові обмеження, пов’язані з туалетом. Напевне, там пункт такий у контракті був, дарма я його не прочитав. Офіційно ми могли користуватися нужником тільки вранці та ввечері. Не те, щоб нас не пустили б в інший час, просто дуже рідко була можливість туди потрапити, окрім як вранці чи ввечері. Тому у праці в лісі були свої плюси: можна було спокійно справити потребу, не витримуючи на собі погляди десятка осіб, які чекають своєї черги, щоб зробити те ж саме.
А ще з цього дня ми почали записувати в зошит різні команди, порядок звернення до командирів і вчити ці репліки. Також записували нескінченну кількість статей, які мали вчити напам’ять. Не те, щоб це мало якийсь сенс, просто нас потрібно було чимось зайняти. Офіцерів і Старшину дуже дратував вигляд байдикуючого солдата.
Після відбою нас не стали чіпати, а дали можливість спокійно заснути. Раз-у-раз я чув, як у різних кінцях казарми хтось шморгав носом чи схлипував. Мені це нагадало фільм «Втеча з Шоушенка», коли нові ув’язнені плакали у першу ніч. Упродовж тижня відсіялися ще з десяток осіб. І їх навіть не лякав той факт, що тепер їм довелося оплатити видану їм форму. В одного з них я купив гумові капці за десять гривень. Серед тих, що пішли, навіть був один, хто відслужив «строчку». Він сказав, що йому потрібно їхати за сімейними обставинами. Думаю, що він брехав.
* * *
Через кілька днів у мого взводу з’явився командир. Він вийшов із відпустки. Це був капітан. Тепер, коли у всіх взводів були командири, ми шикувалися ними і в їдальню ходили так само. Тут у мене з’явилася ще одна проблема. Я був у третьому взводі, й у їдальню ми заходили останніми, а час, виділений на прийом їжі, цокав для всіх однаково. Що це означає? Це означає, що коли перші з майже двохсот осіб уже поїли, то останні ще стоять на роздачі. Тому в більшості випадків я починав сьорбати борщ під акомпанемент команди «Закінчити прийом їжі!» І я зі швидкістю світла починав запихати в себе все, що було на столі. Жувати їжу? Це для слабаків! Один хлопчина навіть якось подавився шматком м’яса, але його встигли врятувати, на щастя… а то він вже синіти почав. Врятував, до речі, Старшина. Він так бив його по спині, що здавалося, той швидше помре від його ударів, ніж від шматка м'яса у горлі.
Але варто віддати належне армійській системі: в обід ця проблема не дуже мене турбувала. Майже щодня під час масових спортивних заходів я, як за графіком, втрачав свій обід десь на території частини.
В основному наш розпорядок дня виглядав завжди однаково: підйом під солов’їний голос чергового; шикування; битва за умивальник з туалетом; шикування; спроба запхати в себе огидний сніданок за одну хвилину; шикування; копання, пиляння, рубання, тягання; шикування; чергова спроба за хвилину з’їсти обід; пробіжка у приємній компанії і сумне розставання з тим, що вдалося спожити; шикування; писанина під диктовку купи непотрібної інформації; шикування; вечеря; шикування; виконання військових ритуалів: вечірня прогулянка (у будь-яку погоду, стройовим кроком, горлаючи пісні), вечірня перевірка, тілесний огляд, термотерапія та спатоньки. Подекуди бувала приємна різноманітність, наприклад, іноді ми не бігали по обіді, а йшли далі працювати, доки видно, бувало також, що після відбою ми не спали, а займалися спортом. Це було максимально допустиме різноманіття денного розпорядку.
Під впливом різних факторів у підрозділі почали формуватися групки, які намагалися вирішувати свої завдання за рахунок морально слабких одинаків. Тобто, коли ми десь залишалися копати, пиляти тощо, вони змушували працювати за себе інших. Ну і постійно ображали і сміялися над кимось. З’явилися так само і ті, хто вибрав для себе шлях виживання через загравання з командирами, стукання на товаришів по службі й подібні, не менше принизливі речі. Я не міг терпіти, коли ображали слабших заради втіхи і самоствердження. Постійно заступався і через це псував відносини з лідерами, що з’явились у нашому взводі. Навіть ті, з ким я встиг познайомитися на початку пригоди, стали членами цих групок, і внаслідок цього моє спілкування з ними поступово зійшло нанівець. У результаті я майже ні з ким не спілкувався. Іноді все, що я міг сказати за цілий день, це було два рази слово «Я» — вранці та ввечері на перекличці. До мене приставали дуже рідко, можливо, через мою фізичну форму, але коли лізли, я відповідав дуже різко чи включав упертого бика, тобто був проблемним об’єктом для насмішок і експлуатації. Тому мене намагалися не чіпати. Крім того, всіх так залякали в’язницею у разі виникнення бійки, що до побиття майже ніколи не доходило, а як і траплялося, то кулаками по обличчю ніхто не бив, щоб не було явних слідів.
Згодом я впав у дуже глибоку мовчазну депресію. І ніяких фантазій щодо лідерства у мене вже не було. Я дуже сильно розчарувався в людях, особливо у старших за віком. Я мислив стереотипно, був упевнений, що старша людина завжди розумніша і мудріша, але тут я побачив, що тридцятирічні мужики поводяться, як малолітні хулігани, дозволяючи собі знущатися над тими, хто молодший, і несуть несусвітню муру. Також дуже сильно тиснуло на психіку оточення та погода. Складалося такс враження, що в тому регіоні хмари взагалі ніколи не розходяться. Сірий бетон навколо тебе, сіре над головою, жодної людини, з ким можна нормально поговорити і посміятися, постійно брудний, голодний, сонний і втомлений. Навколо все сіре, темно-зелене, брудне… задоволення у мене викликало просто споглядання чогось яскравого, кольорового, що бувало нечасто. Я багато різного уявляв собі про армію, коли навчався в школі, але точно не такс.
Зате я навчився спати у строю, коли ми в черговий раз на якомусь шикуванні стояли близько години. Пізніше я майже щоранку так досипав. Іноді якась добра людина могла мене притримувати за лікоть, щоб я не впав.
* * *
У перші вихідні нам не дали телефони, та й вихідних як таких у нас не було. Ми жили за стандартним розкладом — цілий день займалися дурницями. У нас це
