Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— У нас не переслідують колишніх учасників світової війни. Ти можеш не турбуватися, тебе захистить Залізний хрест.

Націонал-соціалісти не дотримувалися обіцянок Петерманна.

Ганса Давида було депортовано через два місяці після мене й звільнено з в’язниці гестапо в Любліні в травні 1940 року. Я деякий час жив у родичів у Кракові. Коли довідався про його прибуття до Любліна, надіслав йому листа і гроші, бо він не мав нікого в Польщі. Пізніше я довідався, що він відігравав велику роль у єврейській раді Любліна.

Коли в 1942 році розпочалася масова ліквідація євреїв, він разом із усією радою пішов до концентраційного табору в Майданнеку і був там знищений. Він належав до тих німецьких євреїв, котрі, окрім усього, що пережили в гітлерівській Німеччині, вірили в німецький правопорядок. Він не зміг собі уявити масштабів масового винищення людей. У Кракові я уже давно перебував на нелегальному становищі, жив під фальшивим арійським ім’ям і продовжував боротися.

Ганс Давид, очевидно, вірив, що знаходження в єврейській раді врятує його. Не один він гірко розплачувався за довіру до німців.

У день Різдва Христового спорожніла сусідня камера. Наступного дня всі на нашому поверсі захворіли на страхітливий понос. Мабуть, щось було неякісне в нашій їжі. Справа було цілком невинна й тривала всього один день, але неймовірно, які потужні лікарські сили мобілізувало НКВС, аби нам допомогти. Ми були дуже здивовані, коли довідалися, як високо оцінює нас держава.

Мене непокоїла моя власна доля. Я не хотів бути депортованим до Німеччини. Бачив, що вдруге покинути Німеччину мені буде важко, а я хотів жити в умовах демократії. Німеччина була б для мене новим ув’язненням. Я намірявся висловити свій протест перед «трьома магами» стосовно депортації до Німеччини. Збирався вимагати доставки до Фінського або якогось іншого кордону чи виїзду кораблем до Швеції. Але до цього не дійшло, до «трьох магів» я не потрапив. Очевидно, їх цікавили лише кандидати в їхні агенти. Судячи з моєї автобіографії, мене визнали безперспективним. До того ж я був євреєм.

31 грудня 1939 року нас розбудили о 6 ранку й спровадили з речами до лазні. Лазня знаходилася в підвалі. То було фантастичне приміщення. Мармурові катакомби, стеля, оперта на колони, безліч кранів та душів, що щедро постачалися гарячою водою. Ми купалися, терли один одного до болю. Наші гарно вкладені речі пішли до дезинфекції гарячою парою. Понад дві години ми насолоджувалися купанням, після чого одяглися й критими переходами пішли до іншого відділення будинку, де був перукар. З фантастичною вправністю впродовж трьох годин він поголив 36 чоловік. Ніде пізніше я вже не бачив чогось подібного. Потім, разом із в’язнями з іншої камери, призначеними до депортації, нас повели до складу, де запропонували вибрати одяг на свій смак. Оскільки я вже мав добрий одяг, то не вибрав нічого. Але інші вели себе інакше, хапаючи що треба й що не треба. Один угорець, на ймення Фаркаш (громадянин Австрії) виговорював людям:

— Що ви будете робити з тим барахлом у Німеччині? Ніхто вам там не дасть за нього навіть десяти пфенінгів!

Одягнені й поголені, ми мали очікувати ще кілька годин у спеціальному приміщенні. Фаркаш розповідав про свої табірні пригоди. Люди, що прийшли до нас з іншої камери, майже всі прибули з сибірських таборів. Після укладення угоди з Ріббентропом, НКВС видало розпорядження зібрати всіх німецьких та колишніх австрійських громадян і привезти їх до Москви в Бутирки. З в’язниць прибули до Бутирок люди, засуджені на смерть і ті, кому вирок було замінено на 25 років таборів. Були також люди, які чекали на виконання смертного вироку. НКВС не цікавилося тим, яке становище в’язні колись займали в керівних органах німецької партії. Не дбало воно й про те, чи є серед депортованих євреї. Здається, що вони депортували навіть людей, котрі взагалі ніколи не були німецькими громадянами.

Єврей на ім’я Блох, після падіння комуни в 1919 році втік із Будапешта до Німеччини. Там він жив за фальшивими німецькими документами й продовжував працювати в партії. Пізніше з тими самими нелегальними паперами він емігрував до Росії. Його арештували, а зараз, незважаючи на протести, його збиралися видати гестапо.

Фаркаш розповідав мені про табори. Він провів три роки в чотирьох таборах. Його розповіді відкрили мені очі. До того часу я думав, що важкі умови життя були лише у в’язницях, а в таборах вони кращі.

У в’язницях — думав я — навмисне тримають людей у таких важких умовах аби змусити їх до зізнань й закінчити слідство. Фаркаш же розповів мені про табори страшні речі. Хоч там і не було навмисного садизму, але люди мерли, як мухи, від поганого клімату, перед яким вони були безсилі внаслідок відсутності доброго одягу та харчів.

— Хто посяде якусь адміністративну посаду, ще може якось вижити. Люди, які працюють під відкритим небом, рано чи пізно гинуть, якщо не мають відповідного одягу та взуття. Ніхто не турбується про те, чи маєш ти щось теплого вдягти. Те, що там дають, і гівна не варте. Коли щось зноситься чи буде вкрадене, його нічим замінити, а кримінальники крадуть усякі добрі речі. Звичайні в’язні зовсім беззахисні. Хто протестує проти пограбування, може отримати ножа в спину. Я розповім тобі одну історію.

Свого часу я потрапив до табору під Вологдою. Мав дві пари окулярів. Таке моє багатство скоро стало відомим. Одного дня мене викликали до канцелярії. Там працювала зграбна, мила жіночка з Ленінграда. Було вона короткозорою, а за тиждень перед тим у неї вкрали окуляри. Без окулярів вона не могла виконувати своєї роботи. Втратити своє місце й виходити на роботу під голим небом при її слабкому здоров’ї означало певну смерть. Вона запитала мене, чи не міг би я продати їй одну пару окулярів. Випробувала їх, окуляри