Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Це були ліжка, що опускалися. Вони являли собою металеву раму з добрим матрацом. Незважаючи на те, що це було перше нормальне ліжко з часу мого арешту, я довго не міг заснути.

Камера в’язнів, призначених для депортації, являла собою одне з унікальних явищ, які лише можна собі уявити. Солдатам відоме поняття «нічиєї землі» між фронтами. Уявімо собі будинок, розміщений поміж неприятельськими лініями фронтів. Уявімо також, що незважаючи на вогонь з обох боків, мешканці не полишили свій будинок, і тоді матимемо поняття про атмосферу в нашій камері.

У січні 1945 року в одному з передмість Варшави я пережив вступ російської Червоної армії. Німецькі війська полишили ту місцевість, Влохи, ще опівдні 16 січня. Росіяни не з’являлися протягом 30 годин. Ходили чутки, що Варшава вже вільна. Але впродовж тих 30 годин у Влохах не було ніякої державної влади. Німецька влада була ліквідована, і люди відпочивали після шести років гноблення.

Нова державна влада ще не встановилася. Навіть через кілька днів після вступу в місто радянських танків ситуація не змінилася. Я почувався чудово. Здійснився ідеал анархізму. Ніхто нікому не підпорядковувався. Через кілька днів постала нова влада. Але знадобилося ще цілих п’ять років для того, щоб ліквідувати свободу громадян так ґрунтовно, як це перед тим вчинили тоталітарні диктатури гестапо та ДПУ.

Тоді, 16 січня 1945 року, я опинився у Влохах поміж двома державними апаратами. Ми були вільні від натиску як одного, так і другого. Принаймні один той день.

В’язні в депортаційній камері в Бутирках якраз і знаходилися під тиском цих двох апаратів. Вони ще боялися ДПУ і вже боялися гестапо. Якесь необачне слово ще могло потягти за собою переслідування з боку сталінського апарату. В той же час прорадянська позиція могла через кілька тижнів викликати переслідування вже з боку гестапо. Треба було виявляти обережність, бо в камері могли знаходитись агенти ДПУ. Але вже з’явилися й агенти гестапо, які вирішили заробити ласку німців ціною зради своїх товаришів. В тих умовах взагалі було небезпечно відкривати рота.

Та я про це не дбав. Говорив вільно про все, що думав. Останні тижні в мене виробився імунітет проти прояву обережності. Я відчував потребу вільного спілкування протягом, принаймні, декількох днів.

Коли я прокинувся наступного ранку, то не хотів вірити власним очам. Через півгодини після вранішнього туалету до камери заїхав столик на коліщатах. Був це тип візка, який використовують у вишуканих берлінських будинках для роздачі чаю. Обидві його горизонталі були заповнені чудовою смакотою. Кожен із нас отримав білий хліб, по два яйця, масло й шинку. Та ще до того й какао. Я запитав Альбрехта:

— Навіщо вони це роблять?

— Хочуть нас відгодувати й зробити більш презентабельними.

Вони не хочуть депортувати ораву кістяків, це справить погане враження.

— Як давно ви тут?

— Дехто вже по чотири тижні. Вже відправлено до Німеччини два ешелони. Люди навіть не мають бажання їхати, так тут добре.

Однак я подумав, що краще було б виїхати негайно, й до того ж не до Німеччини, а до Швеції. Мені все ще не вірилось у можливість примусової депортації до Німеччини. Я не був у Європі впродовж ряду років і не мав жодного уявлення про те, якими складними стали поїздки по ній з приходом до влади Гітлера. З давніх часів знав, що існує певна практика депортації. Люди завжди мали право вибору країни, куди бажали бути депортованими. Можна було депортувати з певної держави, але ніколи не можна було депортувати до якоїсь конкретної держави. У дискусіях зі своїми товаришами я енергійно боронив цей пункт міжнародного права. Товариші мені не вірили й мали рацію.

Через деякий час ми дізналися про подробиці механізму депортації. Весь наш поверх, як і поверх нижче, займали ті, хто підлягав депортації, усього десь близько 200 чоловік. Під нами була камера, в якій сиділо десь 20 жінок. Між нами й ними встановився вільний контакт шляхом перестукування та листування через туалет. Незважаючи на це, мені знову не вдалося зв’язатися з Гоутермансом.

У жіночій камері сиділо кілька моїх знайомих, зокрема Зенз Мюзам та Карола Негер. Сиділа там також Грета Бубер, дружина колишнього керівника німецької партії. Зенз Мюгер була баваркою, дружиною німецького поета й анархіста Еріха Мюзама. Я його дуже цінував. З приходом до влади Гітлера, нацисти його арештували й надовго запроторили до в’язниці. Зрештою його знайшли в камері повішеним на віконній рамі. Чи це було самогубство, щоб позбавити себе подальших тортур, чи фашисти замордували цього витонченого, висококультурного лірика, сам вигляд якого діяв на них провокаційно, — про це ми вже ніколи не дізнаємося. Його ж дружина емігрувала до Москви. В колах німецької еміграції вона була відома тим, що завжди говорила те, що думала. Саме ця обставина й призвела її до арешту в 1936 році.

З Карол Негер я познайомився 1933 року в Москві. Раніше в Берліні я знав її лише як акторку театру Шіффбауердам. Була це прекрасна жінка й велика акторка. Вона трималася подалі від соціалістичного руху й оберталася в Німеччині переважно в буржуазних колах. Тим паче я був здивований, коли зустрів її в 1933 році в Москві. 1932 рік був останнім роком німецької демократії. Німецька інтелігенція була дуже цим стурбована й розуміла, що так далі бути не може. Було невідомо, хто прийде до влади — фашизм чи соціалістична революція. На той час вплив комуністів дуже зріс у колах німецької інтелігенції. Отож Карол Негер, типова вишукана і респектабельна аристократка, потрапила під вплив привабливих соціалістичних ідей. Почала вчащати до робітничої марксистської школи, щоб познайомитися з цим ученням. Там познайомилася з одним із викладачів, товаришем