Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

При виході з клубу на східцях я побачив П’ятигорського, який вів розмову в колі аспірантів. Ішлося про громадянську війну в Іспанії.

Я приєднався до компанії й вирішив сказати про свій намір податися туди добровольцем. Був переконаний, що П’ятигорський має зв’язки з ДПУ. Отже, все, що я зараз скажу, Полевецький знатиме на час мого наступного візиту до нього.

— Я сам збираюся до Іспанії, — встряв я в розмову й помітив, що моє повідомлення викликало інтерес молодих людей.

— А як ви збираєтеся це зробити, Олександре Семеновичу? — запитав П’ятигорський.

— Декілька моїх іноземних друзів збираються туди, — відповів я, — і я певен, що моє перебування там буде кориснішим, аніж тут.

— Це добре. Але як ви збираєтеся туди потрапити?

— Доставку добровольців до Іспанії забезпечують компетентні органи. Моя справа зголоситися, а решта — то вже не мої турботи.

Більше ніхто не ставив ніяких питань. Молоді люди в Радянському Союзі дуже добре виховані. Коли мова заходить про «компетентні органи» всякі питання миттю закінчуються. Вони повністю й сліпо покладаються на ці «органи». В глибині душі вони, мабуть, здивувались тому, що я згадав ті «компетентні органи», але ніхто нічого не зауважив. Я ж виконував свій задум.

Потім я подався додому. Я відчув себе краще після того, як оголосив про свої наміри. «Випустять мене, куди вони подінуться, — розмірковував я, — уся ця історія не що інше, як недоречна перевірка моєї лояльності».

У ліжку мої думки знов полинули до Іспанії. Як це буде чудово знову вдихнути повітря свободи й звільнитися від тиску, який упродовж двох останніх років безперервно посилювався. А все почалося після 1 грудня 1934 року, коли було вбито Кірова. Так уже сталося, що Давидовича було призначено директором інституту саме в цей день, з якого все й почалося. Що б не говорив, або робив новий директор, — усе було пронизано недовірою й підозрою.

Причому не лише щодо мене, іноземця, а й щодо будь-кого, хто виявляв характер або незалежний спосіб мислення. Ми всі відчували, що Давидович та його прибічники є інформаторами ДПУ, до того ж інформаторами тенденційними, які повідомляли про все, що ми робимо й про що говоримо. Зрештою його звільнили, і ми всі сподівались на поліпшення, але помилилися. Виявилось, що не я та мої колеги представляли інтереси народу та уряду в інституті, а Давидович та гепеушники, які вчора зі мною розмовляли. Та розмова не полишала мені вибору. Я мушу вийти з гри, якщо це буде мені дозволено.

Важко буде все лишати, але краще воювати з ненависним ворогом у відкритому бою й відчувати, що кожен твій удар спрямований проти ще більшого ворога в Берліні. В Іспанії немає інтриг, немає взаємних підозр усіх проти всіх.

«Але чи випустять мене? Адже мають випустити», — і з цією приємною думкою я засинаю.

Наступного дня вранці мене розбудила Олена. Машина вже чекала. Я хутко вмився й одягся, проковтнув свій сніданок і побіг сходами вниз. Намагався не думати про те, що чекало мене в ДПУ.

Невдовзі я опинився на будівельному майданчику й занурився у вир клопотів. Переглянув останні наші пропозиції, що мали йти на затвердження до Москви. О восьмій уже приймав бухгалтера і провів з ним близько двох годин. На мій подив і радість, я відчув, що здатний зосередитись. Моєї уваги не уникла жодна виробнича дрібниця. Предметом особливої турботи були вісім з половиною мільйонів карбованців, виділених урядом на покриття наших потреб. Ми переглянули видатки на кожен об’єкт, зіставили перевитрати з економією, якої здатні були досягти. Виявилося, що ми зможемо покрити всі витрати, необхідні для закінчення будівництва та облаштування станції.

Секретарка оголосила, що прийшла делегація робітників, які мали свої будинки в зоні будівельного майданчика. Раніше ми вже домовились про перенесення їхніх будинків на інші місця та грошову компенсацію. Зараз же йшлося про якісь дрібниці.

— Товариші, йдіть до Комарова. Він тепер керівник. Я вже не можу займатися вашими справами.

Одна з жінок відповіла:

— Олександре Семеновичу, ви розпочинали справу, тож і доводьте її до кінця. Ні з ким іншим ми не хочемо знатися.

— Комаров дуже розумна людина і він вам допоможе. Я вже не маю права цим займатися.

Вони неохоче вийшли, а я подався на майданчик. Оглянув усе, поговорив із прорабами та комірниками, занотував потреби в матеріалах, видав відповідні розпорядження відділу постачання й пішов до будинків робітників. Перший дім було повністю закінчено, і робота була зроблена добре. На другому поверсі я вийшов на балкон однієї з квартир. Був сонячний зимовий день. Прямо переді мною була алея старих дерев з вкритими снігом кронами. Далі починався ліс. «Як тут буде гарно влітку, — подумав я. — Ми не могли вибрати кращого місця для будівництва станції». Думалось також про те, що як гарно буде тут через рік. Та обставина, що мене самого через рік тут не буде, не завдавала прикрощів, — і так усі знатимуть, що то є справа моїх рук, — чи не найбільше досягнення всього мого життя. Але ж колись я все-таки зможу сюди повернутись, щоб усе це ще раз побачити.

Настав полудень. В їдальні я зустрів Комарова. Він підійшов і поклав руку мені на плече.

— Скажи, Алексе, — промовив він, — це правда, що ти збираєшся нас покинути?